„ Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. "
(„Чигирин")
Так говорить пробуджена воля. Розриває серце жагою титанічного чину. Наростає вулканічна сила, що вибухне в „Кавказі".
А покищо Перебендя усвідомлює собі жахливий тягар своєї праці. Йому треба впрягнутись у тяжкі упруги, орати переліг.
„А на перелозі...
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне, .
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крови
Чистої святої! "
(„Чигирин")
568
Важке, важке завдання. Розорати переліг міліонів сердець, посіяти там сльози, сльози очищення й святости, щоб вони переродили серце міліонів, щоб заграла в них чиста, свята кров лицарів Правди. Важке, важке завдання. Не стане одного втілення, щоб його доконати. Але титанічна воля Шевченка не жахнеться нічого. Цей вибух святої волі в „Чигирині" вже виразно заповідає „Кавказ".
Гогочуть підземні громи. Назріває вибух.
А покищо втихає розколисана міць і розпливається в чистих сльозах святости:
„ Слово моє, сльози мої, —
Раю ти мій, раю!
(„Чигирин")
Підземний вулкан збирає сили до вибуху. І в ..Розритій Могилі" і п „Чигирині" з'являється основне питання:
За що?
„ За що, мамо, гинеш? "
(„Розрита Могила")
І з цим питанням полине його дух до самого Бога, зійде аж у найглибший льох могили, щоб знайти те, що там поховали. Що там поховали?
Перебендя не відповідає на це питання просто. Він хоче добути відповіді із дна серця слухачів. І тоді, таке невиявлене й не висказане слово, випливаючи з глибини, несе з собою на поверхню пробуджену найглибшу силу. Ось у чому суть поезії „невисказаного й невиявленого".
„ Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
(„Чигирин")
Перебендя бажає, щоб слухач сам відповідав: Правда й Воля!
Але ні одно з оцих слів мабуть не вдоволяє ще Перебенді.
Чи існує таке слово, що можна б обняти ним усе найдорожче, найсвятіше на землі? Чи існує слово на те, що можна тільки побачити або відчути віщим серцем святого?
Якась велика міць хоче пробити собі шлях, щоб виплисти з глибу. Назрівають сили під землею.
Дивні були сни в Шевченка. Уві сні полине його дух на Україну, у сні розмовлятиме з козаком, що встане з могили, у
569
сні залітатиме з неволі над Видубицький монастир („ 18 червня 1857).
В такому дивному сні пережив Шевченко одну з найглибших своїх інтуїцій.
Інтуїцію своєї власної метафізичної суті. Я говорю про поему „Сон".
її ідейно-політичний зміст ясний і добре відомий. Але суто політичний кут погляду на творчість Шевченка не дозволяє обняти її в цілій ширині й величі. Таке затіснення погляду на Шевченка веде у висліді до затіснення таки самого суто політичного світогляду дослідників чи читачів Шевченка. В питанні про політичний світогляд Шевченка треба сягнути аж до метафізичних основ його світовідчування.
Дивне є з'явище сну. Можемо в ньому створити собі власний „дійсний" світ. Якби гак не будитись, ця сонна „дійсність" була би для нас абсолютною. Ми присягали б, що нема іншої і називали б дурнем кожного, хто посмів би оповідати казку про якусь іншу, „дійсну" дійсність — так, як сміємося часом сьогодні з мудреців, що оповідають нам про іншу дійсну дійсність світу метафізики, світу духа.
Каже індійська мудрість, що у глибокому сні душа лучиться з Богом. Наша звичайна, земна свідомість нічого не може знати про цей дивний стан — подібний до смерти.
Кажуть теж, що бувають віщі сни. Зокрема у великих духів. Кажуть, що границя свідомости пересувається в цих снах у напрямі дійсної дійсности „потойбіччя".
В такому віщому сні можна зустрінутись із власним моральним призначенням.
Дивний це сон, або, як хочете, прекрасна поема, коли душа летить назустріч сонцю.
„Летим. Дивлюся — аж світає, Край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає;
(„Сон")
Молитва душі, що слідує після цих рядків, повита світанковою красою. Чистою ранньою росою блестить райдужно ця перлина Шевченкового натхнення.
Але не полошім цієї ранньої пташини. Хай собі захоплюється зустріччю сонця, хай вмивається дрібною росою, хай свобідно віддихає подихом вічности. Не перериваймо цього сну.
570
Може в цій ранковій візії сходячого сонця є якась інтуїція справжнього, метафізичного світу, чистого, радісного, непророч-ного, — такого, як він вийшов із-під руки творця, що сам захоплений красою свого творива.
Може справді нам лише сниться якийсь поганий сон, що придавлює нам груди, щось стискає серце, якась мара оплутала наш мозок, упир кривавої жаги ссе нашу кров і ми не гідні збудитися, щоб привітати сходяче сонце молитвою солов'я.
Але що це я спинився. Я ж маю писати про основну силу Шевченка, а не про красу.
Вже знаю, ця чиста краса світанку — то його найбільша сила. Це свята здібність відчувати світ таким чистим і прекрасним, як у день сотворення.
Я нерозумно говорю про якісь вершини. А вершок може саме тут. Може відчування світу богами — це чиста радість світанку.
„ І все то те, вся країна Полита красою, Зеленіє вмивається Дрібною росою. Споконвіку вмивається. Сонце зустрічає... І нема тому почину І краю немає! Ніхто його не додбає, І не розруйнує... І все то те, Душе моя! Чого ти сумуєш? Душе моя убогая! Чого марне плачеш? Чого тобі шкода? "
(„Сон")
Що це за дивна розмова почалася? Хто це говорить до душі? Хіба Шевченко. Говорить до власної душі. Це тій душі немов шкода, немов не хоче покинути землі. Але слідкуймо далі за цією дивною розмовою.
„ ... Хіба ти не бачиш?
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивись!
А я полечу Високо — високо за синії хмари:
Немає там власти, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть. "
(„Сон")