571
Чи пізнаємо цю дивну країну? Немає там ні болю, ні земної радости. Це країна святости. Панує там почуття безмежної волі (легкий, свобідний віддих поширених грудей).
В „Перебенді" було це почуття закрашене величчю і задумою.
Тут воно світанково чисте. Появляється краска синіх хмар. Але скоро вона почервоніє.
Тепер з'явиться пекло і краска синіх хмар почервоніє полум'ям борні. З'явиться пекло цілої творчости Шевченка в геніально сконцентрованих і пластичних картинах.
Це тут границя двох світів, у „Сні". Душа Шевченка збирається відлетіти у вічну країну святости і водночас відслоню-ється перед ним безодня пекла. Вже знаємо, що на цім протиставленні побудована драма Шевченкового духа. В поемі „Сон" це протиставлення найгостріше і найрізкіше. Назріває кульмінаційний пункт драми.
Побачивши це пекло, Шевченко збунтується проти нього.
Ось тут найглибша суть Шевченкового прометеїзму. Він — титан і бунтар не лише проти земного царя тирана. Він повстає проти всякого пекла — проти метафізичного зла.
„Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить та помага —
Як і оті гори Предковічні,
що политі Кровію людською! ... "
(„Сон")
Ті гори, що до них прив'язаний Прометей. Ті гори, що давлять його враз із кайданами. Будиться з дрімоти титан і потрясає Кавказом. І якби виявилось, що це Бог є спричинником зла, то він і проти Бога збунтується.
А покищо він ще спить.
І у сні посилає думу до Бога:
„ Чи довго ще на сім світі
Катам панувати? "
(„Сон")
Чи не пізнаємо в цій драмі малого хлопця? Правда, він виріс. „Його" пекло стало тепер пеклом цілого світу. Це вже не малий, нерозумний хлопчик бунтується проти Бога, а наймогутніший з титанів. Віщий титан потрясає скелями Кавказу.
Почервоніє небо! З'явиться змій.
Повіє червоним полум'ям борні. Така є природа Шевчен-кової святости. Таке є моральне призначення його духа. Він не покине землі, аж доки трон лютого тирана, царя всесвітнього зла, не завалиться під напором гранітових скель, що їх метати буде з висот „Кавказу" розкований Прометей.
Своє метафізичне призначення побачить Шевченко у „Сні".
Під землею загудуть кайдани. Навіть на небі не заховається, бо ось чиїсь тяжкі руки закують у нім душу, запалять серце і каратимуть не знати за що.
Тоді побачить він себе на Сибірі, закованого в кайдани.
„ Заворушилася пустиня,
Мов із тісної домовини
На той останній страшний суд
Мерці за правдою встають.
Бо не вмерлі, не убиті,
Не суд а ідуть просити;
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани забиті,
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити Неситому!..
То каторжні!.. А за що?
Те знає Вседержитель...
А може ще Й він не добачає! "
(„Сон")
На вершинах людського духа, у вічних гимнах Рігведи існує предивний гимн. В сімох його рядках, як у сімох зорях Великого Воза всесвітньої творчости, заворожена історія буття й небуття, історія богів і світів. Із його висот лунає у вічність найсміливіше питання Прометея:
„ Тільки Всевишній годен це сказати,
Він, що мов сонце з небес споглядає,
Творець він, чи ні — він лиш годен знати,
Лиш він один... а може й він не знає... "
(Ргв, 10, 129, 7.)
573
Цим питанням бажає Прометей здобути людям не лише небесний вогонь, але найглибшу тайну творчости Всевишнього.
На такі висоти завів Шевченка його бунт проти космічного зла — проти Неситого. Адже в його руках є влада над землею. Благородними кістками засипає болота, із шкіри людської шиє собі багряницю. Який тому змисл? Як виправдається Бог перед обвинуваченням Прометея?