586
„ Ми віруєм Твоїй силі І Духу живому, — Встане правда! Встане воля! І Тобі одному Поклоняться всі язики Во віки і віки. "
(„Кавказ")
„ Не вмирає душа наша, Не вмирає воля; І неситий не виоре На дні моря поле, Не скує душі живої І слова живого, Не понесе слави Бога Великого Бога! "
(„Кавказ")
Прометей вірує Живому Духові Правди, що будиться зі сну, як золоте зерно духа в безодні темних, сліпих сил. Прометей вірує Білобогові.
Богові живої душі, Богові живого слова, Богові пробудження, Богові вічного світанку, Богові сходячого сонця, Богові дня й світла.
Завзята, споконвічна борня йде між тими Богами. Буває так, що перемагає Чорнобог. Йому вдається прикувати Прометея до скель Кавказу.
„ За горами гори хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі, Споконвіку Прометея Там орел карає, Що-день божий довбе ребра, Й серце розбиває. "
Буває так, що Неситий розбиває серце Прометеїв — списом римського ката, кайданами сибірської неволі, тюрмою й усіма муками світу.
„ Розбиває, та не вип'є Живущої крови, — Воно знову оживає І сміється знову. "
(„Кавказ")
587
І так споконвіку. Незбагненна є драма цієї борні. Чи є в ній якийсь змисл?
Є! Найглибший, найправдивіший змисл святої борні!
Бо якраз у цій борні проявляється велич живого духа, міць живого слова.
Вистачить одного золотого зерна, — як вчить нас безсмертний гимн Ригведи — щоб у ньому проявилася вся могу-чість, велич і святість... Великого Бога.
Дуалізм Біло- і Чорно-БОга завішений ще вищою єдністю творчості Великого Бога, сотворителя добра й зла.
Звідкіль взялась ця творчість? „Химерні слова!"
„ Та хто збагне ці тайни споконвічні, Звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя? Боги не знають, вони ж поцейбічні! Хто ж нам розкаже про тайни всебуття? "
(Рґв. 10. 126. 6.)
„Те знає Вседержитель... А може ще Й Він не добачає} "
(„Сон")
Тільки Всевишній годен це сказати, Він, що мов серце з небес споглядає, Творець він, чи ні — він лиш годен знати, Лиш він один... а може й він не знає... "
(Рґв. 10. 129. 7.)
Є правда в житті! Знають її святі лицарі Великого Бога:
„ І вам слава, сині гори Кригою окуті; І вам лицарі великі, Богом не забуті! Борітеся — поборете: Вам Бог помагає! За вас сила, за вас слава І воля святая!
(„Кавказ")
І ця найглибша правда лицарів Сонця — розкує закованого Прометея.
Він трусне Кавказом і гранітами могучих слів розбиватиме тюрми чорних царів, небесний вогонь розсіє в людських
588
душах, зійде на землю, немов, ясний лицар Ґраля, щоб нести покривдженим волю й правду.
І тут встає перед нами новий Шевченко.
Він родиться там, де перемагає кривда й зло. Це він засіває золоте зерно, що зійде світанком Перемоги, Волі й Правди.
Такий Шевченко є всесвітній і вічний.
Тільки свідомість всесвітньої місії Шевченка позволить нам зрозуміти й доцінити силу його святого гніву, що вибухає вулканом з грудей пророка...
Трактувати політичний світогляд Шевченка у відірванні від його метафізичних заложень, від сили, що цей світогляд відкрила — це значить позбавити думку Шевченка динамізму, — це значить занапастити думку Шевченка.
Він — проти царя. Але цар є для нього втіленням його вічного ворога — Неситого.
„ Царю проклятий, неситий, Гаспиде лукавий. "
(„Сон")
„Безбожний царю, творче зла, Правди гнобителю жестокий! "
(„Юродивий")
Святий лицар — це найбільш відповідне окреслення самого Шевченка. Його святість найповніше проявляється в „Кавказі". Вона воююча.
З того самого вогню, що горить у „Кавказі", зроджені слова пророчого гніву в „Холоднім Ярі",
„... Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога! Бо в день радости, над вами Розпадеться кара, І повіє новий огонь З холодного Яру! "
(„Холодний Яр")
З того самого вогню зроджене „Посланіє". Той самий вогонь вкладає він у свої переклади „Псаль-мів Давидових". Матеріял псальмів перетоплений наново в гор
589
нилі його власного вогню, наново зорганізований і сцементова-ний волею Шевченка.
Треба з натиском ствердити, що маємо тут до діла з виїмковим випадком, коли переклад, заховуючи вірність духа оригіналу — відкриває його з більшою ядерністю, силою й вогнем. Цей феномен можна пояснити тільки тим, що Шевченко перекладає псальми саме тоді, коли його душа розгорілась проме-тейським вогнем „Кавказу".
Він вкладає в псальми свій власний вогонь. А перекладає їх тому, що бачить у них змогу виповісти свої власні думки, думки Перебенді:
„ І всякий день перед нами — Стид наш перед нами. Окрадені, замучені В путах умираєм. Не молимось чужим богам, А Тебе благаєм: Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги! Поборов Ти першу силу Побори і другу, Ще лютішу!.. "
Прометей перекладає псальми, щоб ними розбуджувати Сплячого Бога:
„ ... Встань же, Боже! Вскую будеш спати, ... "
„ Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже! Поможи нам, Встань на ката знову! "
„ Встань же, Боже, суди землю І судей лукавих! "
„ Встань же, Боже, — Твою славу Гордий зневажає. "
Це в його власній душі горить та сила, що пробуджує Сплячого Бога.
Сила Божого Пробудження, сила космічнбго світанку. Великі, незбагненні є тайни Сплячого Бога. З тієї самої сили зроджений віщий „Заповіт".
Є в ньому місце, що його можна зрозуміти тільки в світлі найглибшої езотеричної філософії сходу.
Місце, в якому дух Шевченка формує свою позагробову
долю.
Ми вже бачили в „Перебенді", як перед ним відкривався шлях аж до неба — шлях найчистішої, неземної святости, святости самотника. Але він свідомо вибрав шлях земної місії. Він не відцурається людей, але піде між них, щоб вести їх на ті висоти, де сам живе. Він не замкнеться для світу, не заховає своїх дум, але широко розкриє своє серце.
Таким святим, що пройдуть крізь пекло життя — крізь його зло і бруд — і винесуть із цього шляху душу чисту й ясну — розкривається шлях до самого Бога.
Але любов Шевченка до своєї нещасної Матері така безмежна, що його дух не покине землі, — як довго вона в неволі. І це є жертва найвища. Жертва святої, чистої душі, жертва спасення.
Аж тоді, як Дніпро
„ ... понесе з України У синєє море Кров ворожу, отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися. А до того — Я не знаю Бога!
(.Заповіт")
межна його любов:
„ Свою Україну любіть, Любіть її! Во врем'я люте, В останню, тяжкую мі ну ту За неї Господа моліть!
(„Чи ми ще зійдемось знову")
„ Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога За неї й душу погублю!
(„Сон")
Довгий є шлях Шевченка. Шлях Великого Мученика. Щоденно доведеться йому вести жорстокий бій з Неситим, щоб не видер йому з грудей вогню святости.