590
591
Чорний демон пустині покаже йому візію України, збудженої й окраденої в огні. Сьогодні знаємо, що чорний демон не збрехав.
Лиш ясна зоря його Музи несла йому прохолоду.
„ Мені легшає в неволі, . Як я їх складаю:
І мов з Дніпра далекого Слова долітають. І стеляться на папері Плачучи, сміючись, Мов ті діти, і радують Мою сіру душу Одинокую... і любо, Любо мені з ними, ... "
(„Не для людей")
Не один раз пригасне цей вогонь.
З'явиться сумнів, — найбільший гріх пророків, — чи варта Україна його святого вогню.
За такий сумнів пророки не входять до обітованої землі. Не доведеться Шевченкові побачити навіть визволення України з кріпацтва! Він вмре напередодні!
З'явиться біль ще більший. Розтоптаною гадюкою буде вмирати серед степу червоного, аж рудого.
З'явиться біль ще більший. Саме дно пекла людського болю, коли вже навіть сліз немає.
Безмежний, невимовний біль огортає душу святого, коли пригасає в серці вогонь.
„... Змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині: Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Ніде в світі! Немає слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого; Нема навіть кругом тебе Великого Бога!
(„Лічу в неволі")
592
Який глибокий мусить бути цей біль, коли пророк Великого Бога говорить: „Немає круг мене Великого Бога".
А все ж таки не вирве Неситий святого вогню, не скує душі живої.
На дні свого серця знайде Шевченко куточок, -— грудьми захистить його перед подувом сибірських вітрів, — сльозами теплими огріє — і там — у святая-святих його серця — горітиме вічний вогонь його святості. Горітиме молитвою, надією, вірою й любов'ю.
Які величні ці перлини лірики, які дорогі, які святі для нас оці криваві рожі виплекані сльозами серед сибірських ледів.
Не погасне вогонь святості Шевченка. Він розгориться в „Неофітах" ясним полум'ям всепрощення.
Дивні є вірші з останніх часів життя Шевченка.
В одному з них Шевченко робить немов рахунок совісті цілого життя.
Бачить, як доля — Роджениця — вела його за руку й говорить до неї:
„ Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, у нас нема Зерна неправди за собою... "
(„Доля")
А далі він молиться до Музи:
„ В далекій неволі
Ти в кайданах пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми смердючої
Чистою, святою
Вилетіла, як пташечка,
І понадо мною
Полинула, заспівала.
Моя сизокрила...
Мов живущою водою
Душу окропила! "
(„Муза")
Бачить Шевченко над собою, як щось горить над ним немов зоря, і він молиться до цієї зорі:
„ Не покидай мене:
Вночі І вдень, і ввечері і рано
Витай зо мною і учи,
593
Учи неложними устами Хвалити правду!
Поможи Молитву діяти докраю, А я умру... "
(„Муза")
Віє від цих слів подихом прочуття смерти. Є дивні вірші в Шевченка:
„Я не нездужаю нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить...
(„Я не нездужаю нівроку")
Що це бачило око Шевченка?
„Тверезим людям" нескоро це збагнути. Але зрозуміють добре це місце ті, що для них ці слова призначені.
Є дивні вірші в Шевченка. А найдивніший з дивних — це Псалом 11 („Мій Боже, милий").
Яка це дивна сила каже Шевченкові доповнювати слова, що є пророцтвом воскресіння.
Доповнювати словами, що так очевидно відносяться до України й її пророка.
Яка це сила?
Наводжу це місце в цілості, подаючи (за В.Шуратом) у дужках слова, що їх даремне шукати в оригіналі 11-го Псальму:
„ Воскресну я!" той пан вам скаже: Воскресну нині, ради їх, (Людей закованих моїх,) Убогих, нищих. Возвеличу (Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово." ,
І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша і слова.) Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі, словеса Твої, о Господи, такії. (Розкинь же їх, Твої святії По всій землі! І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти.) "