бачите, яким вчинила його неволя, темнота, кривда. Візьмім це за правду. Але він, син цього народу, не буде шукати другої батьківщини, він буде вдячний їй за чорний хліб, здобутий працею твердих мозольних селянських рук. Він безмежно вдячний своєму народові за цей хліб. Він буде відробляти його панщиною цілого життя. Не важне, як звати це почування; хай це собачий обов'язок, чи найглибша глибінь людської совісти. Звіть це, як хочете. Важне те, що він цього обов'язку, чи ярма, чи може невисловленої любови не відречеться й буде вірити в остаточну, тверду й непохитну перемогу свого народу.
Що на це скажете, вороги? Чи ви можете похвалитися вдячністю супроти народу, який ви століттями визискували, обманювали, заковували. Ось, дивіться: є в нас така непохитна сила. Ростемо до світла, до правди, до справедливости. Ніяка чесна праця не піде на марне. І що ж? Дрижіть від цієї сили! Нічого тут не вдієте, нічого не поможе вам ваша гордість, ваша зарозумілість, ваше самодурство.
Франко не буде підлим супроти власного сумління! Дрижіть і ви, перевертні і псевдопатріоти, що служите ворогам, а прикриваєтеся „правдивою і солодкою любов'ю до народу".
Недавно, по 50-ти роках після смерти Франка, повторить ці його слова поет-колгоспник Симоненко: „Не можна вибрати другої Батьківщини!" Дрижіть, яничари! Не можна вибрати другої Батьківщини, бо існує совість, бо існує любов, бо існує обов'язок! Це була б підлість супроти себе і зрада! Немає третього вибору!
Ні, Франко не понесе на ринок, на показ свою найсвятішу любов. Не буде нею хвалитися. Він скаже слово тверде, як криця. Як сокира, вироблена його батьком у сільській кузні. Він знає тільки обов'язок. І це сто разів твердіше слово за сентиментальну любов.
Ще змалку навчився Франко ховати свою любов від чужинців, коли маленьким хлопчиком попав нагло у чуже йому містечко, де все було брудне й чуже... Його світ на станції в Дрогобичі — це було подвір'я, безмірно брудне й вонюче. „Затильне, маленьке, брудне подвір'я, обведене парканом, повне гарбарського сопуху та смороду із зовсім примітивно уряджених виходків". („У столярні"). Був там маленький сад, але теж обведений парканом, і до нього не впускали малого Франка впродовж трьох років його побуту „на станції" у столяра, де но
599
чував він на свіжо зроблених скринях, а навіть... у домовинах. І ось у неділю, коли ясно засвітило сонце, над отим смердючим та брудним гніздом, уноситься якась радість, якийсь празничний настрій. ,,В моїй душі чувся великий шум лісу, плюскіт чистої річки, мерехтіли постаті селян у чистеньких білих сорочках і дівчат у червоних спідницях зі скіндячками на головах. Мене щось стисло за серце, мов чорний рак здоровим щипом. Я весь стрепенувся; по мені пройшло неясне чуття, що той чорний рак, ухопивши мене тепер за серце, не попустить його вже ніколи."
Чорний рак, що на ціле життя вхопив його серце, мов у міцні клешні, — це його невиспівана і таємна, безмежно міцна й невилічима... любов до рідного народу. Чи він має нести її на ринок, на показ між чужі люди?
Одного разу заплаканий із зворушення втік малий Мирон у якийсь темний куточок „станції" і коли його питали, що сталося, він відповів ледве чутно: „Нічого..." („V столярні").
Каменяреві доведеться здавлювати всі свої почування, щоб тільки молот гримав раз-у-раз об кам'яну скалу!
А це сильне почування, що стискає душу, мов чорний рак клешнями, й витискає струмки сліз — це почування м'яке і кволе, — сховає Франко на дні душі, як скарб таємний, як святая святих його душі. І там воно горітиме таємною силою, даючи йому найбільшу силу його життя: відвагу говорити правду! Безжалісну правду про життя його народу, правду, що звору-• шує, правду, що закликає до дії, правду, що визволяє. Правду про свій власний нарід перш за все, і правду про його гнобителів і ворогів. Ця правда, чи ця любов завела його до тюрм і до переслідувань.
„Склавши іспит зрілости, записався я на університет у Львові, але навчання моє перервав соціялістичний процес 1877-8 р., до якого мене вмішано Бог зна через що: ба, навіть мене засуджено на 6-тижневий арешт (після восьми місяців слідчої в'язниці) за приналежність до тайного товариства, до якого я дійсно ніколи не належав, і яке, поскільки знаю, ніколи не існувало. Отже, одна з небагатьох оригінальних признак в моїм житті, бо подібна річ не кождому трапляється" —- говорить Франко із дозою гіркого сарказму у своїй автобіографії.
В основі всіх шукань Франка є оця єдина сила: невиска-зана любов.
В годинах важкої втоми і глибокої задуми, він буде черпати силу із спогадів ранньої молодости, коли оця таємна сила
600
його душі пробудилася в ньому на ціле життя. Тоді він згадує про батька — найдорожчу постать у його житті.
Після довгого шукання лікарства на недолю усього людства, після знайомства із усіма системами філософії і соціології, заявить Франко твердо, рішуче і правдиво, що немає в них усіх спасіння, ані лікарства на недугу людства. Є тільки шукання і спроби розв'язки. А справжню мудрість знайде він... у цій таємній силі свого серця, яку зуміє висказати повністю і без решти на справжніх вершинах свого мистецького слова. В його уяві встане тоді постать Батька, піднесена до висот народнього апостола, вчителя мудрости і... релігії. Він нарисує його повний образ у своєму безсмертному оповіданні -„V кузні". Наводить він там народні притчі, чи радше написані народні апокрифи про життя святих.
З одного з таких оповідань довідуємося про долю лікаря Валентія, що шукав спасіння своєї душі в утечі від життя, у самотньому аскетизмі, у відреченні від людей і від громади. Не знаємо й уже ніколи не довідаємося, чи дійсно сказав таке батько Франка, а чи може Франко вкладає йому в уста свою власну науку, але знаємо, що ці слова чи то Франка, чи його батька, передає Каменяр як голос Божий:
„А голос каже: — А видиш! Хто людям служить, той мені служить. Я сотворив чоловіка для людей і тільки з людьми й через людей він може бути щасливий. Якби я хотів, щоб він сам собі й через себе був іцасливий, я був би зробив його каменем. Якби я хотів, щоб він тільки мені самому служив, я був би зробив його янголом. А так, я дав чоловікові найбільший дар — любов до людей, і тільки тою дорогою він може дійти до мене. А ти хотів бути мудріший і йти навправці, та й зайшов у дебру, де сидять тоті з кліщами та з залізними палицями." (Іван Франко: „У кузні").
Каменяр Франко не мав серця із каменя. Він мав ніжне й чуле серце малого Мирона, залюблене безмежно в батькові, матері, вуйкові, цілому селі й цілому народові.
Полюбім його цілим серцем так, як він любив нас. Оборонім його від ненависних ворогів, що хочуть прищепити його серцю релігію ненависти і знищення у виді марксизму. Ні, він безмежно любив свій нарід, хоч бачив і болів усіма його слабостями, а найбільше слабістю і м'якістю його добротливої, але безпорадної політичної вдачі. І тому навчав його твердого обов'язку, а не м'якосердного сентименту.
601
Бо час є трудний, невблаганний, жорстокий.
У завзятій важкій боротьбі треба, нарешті, скинути вороже ярмо, треба, нарешті, перестати служити москалеві й ляхові, треба, нарешті, жити для України, повним, людським і вільним життям сина вільного і благородного народу.