604
Зальцведель. „Просвітній Відділ та всіукраїнські організації табору в ЗальЦведель, пригноблені вістю про смерть поета, прилучуються до народньої жалоби та висловлюють родині своє глибоке співчуття. "
Раштат. „Глибоким сумом сповнила наші серця звістка про смерть того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили вчителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш народ до дальшої боротьби за волю, зоря якої засіяла саме над нашим захмареним виднокругом. Просвітна Комісія табору полонених у Раштаті. "
„Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до невимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України. "
„Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій глибокий біль по втраті великого поета, громадянина й вихов-ника, що продовж десятиліть вів український народ до волі й культури.
А далі телеграми й вислови співчуття з Будапешту, Фрай-штадту, Хоценю, Відня, Ґмюнду, окружним шляхом теж з Києва і Харкова...
Чи ще хтось має сумнів, що українське військо спонтанно визнало Івана Франка своїм духовним провідником, своїм учителем!
Чи треба ще літературних аналів, або цілих томів наукових розправ?
Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось краще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцінку в аналізі його філософії і віри? Чи треба іще більшої віри, як тієї віри, в ім'я якої українські герої клали своє життя на арені історії?
Чи треба іще більш доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?
Ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніж сказав про нього срібний вінок з дубового листя від Українських Січових Стрільців на його могилі.
605
ПРО СВІТ МОЛОДОЇ ЛЕСІ
"Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще й здавна тую мавку" в умі держала", що аж із того часу, як Ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом із маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімннм вона мені мріяла, як ми там ночували — пам'ятаєш? У дядька Лева Скулипського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сес очарування передалось і Кльоні — він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини, мені аж чудно..."
Так пише Леся до матері 20-го грудня 1911 р. (тобто 2-го січня 1912 р.), до своєї улюбленої матері про свої спомини з дитинства. Вона пише про свою драму-феєрію "Лісова пісня".
Два роки перед смертю, наслідком цього „чомусь", виринули спогади з дитинства й вилилися в найчистішу поезію її найкращої й найріднішої драми. Зачарував її цей світ на ввесь вік. Вона зачарувала тепер настроями свого дитинства "Кльо-кіо", найріднішу душу її мужа (Климентія Квітку), про вірну дружність якого до хворої Лесі не можемо думати сьогодні без зворушення. А боялася Леся, що цю сповідь про таємний світ її дитинства сприймуть не так; може із незрозумінням. Вона пише про це в тому самому листі до матері: "Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, й успіх "Лісової пісні" серед вас уважаю за великий тріюмф собі, тим більше, що я його не сподівалася чогось. Мені здавалося, що Ти не похваляєш стилю — Ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалося, що й "по существу" Ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась. А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона дала мені стілько дорогих хвилин екстази, як мало інша".
Леся писала свої твори в екстазі, і найбільше екстази, оцього найправдивішого еліксіру богів, дала їй сама „Лісова пісня", оця пісня, яку чула вухом своєї душі у спогадах із ранньої молодости. І слушно боялася, чи її зрозуміють, бо ж тут, у
606
музиці цієї пісні й поезії, не тільки спогади зі світу дитинства, але рівночасно її сприймання цілого світу, її власна філософія природи й життя в дозрілій сповіді під натиском смерти.
Такі сильні спогади з дитинства Лесі. Таке важливе дитинство й молодий її вік для цілого її життя. Такий дорогий скарб її душі. Спробуймо, отже, так невміло й таким незграбним рисунком літературознавця, як зуміємо, відтворити цей зачарований світ її молодости. Цей світ не надається під перо літературознавця. Занадто примітивні його методи, занадто непевні, щоб не розвіяти чару екстази. Вона дається тільки при самому читанні її „Лісової пісні".