Але не тільки в "Лісовій пісні" почуємо гомін цієї чарівної молодости Лесі. Мусить же літературознавець сягнути до того, що йому відомо про життя і світ оцієї зачарованої на ввесь вік молодої Лесі.
У моїх літературознавчих студіях я постійно й послідовно звертав увагу па світ молодого поета чи генія зокрема. Сковороду, Шевченка, Франка чи Грінчепка творила їхня молодість. А рівночасно якраз молодість великих людей це, звичайно, найменше відомий період в їхній біографії. Вони родяться із зорею чи тавром свого призначення на чолі. Доля веде їх за руку, як сказав Шевченко. Доля цілої нації з ними і в їхньому серці. В духові, що поза чи понад їх душею. Пророчий дар, даний їм тим Духом Нації. Леся народилася Кассандрою, Мавкою, Оксаною, Одержимою, Іфігенією. Ні, вона не була людського походження взагалі. Це я назвав її дочкою Прометея ще в 1963 році, чи, може, ще в гімназії; як я розумів вийняткову ясність її пророцтва і її боротьби. Ця таемна доля дала їй багато, більше як кому не-будь із українських поетів чи радше пророків. Дала їй перш за все родину. Побачимо, який це благородний дар. Дала їй високу й широку освіту, єдину у своїм роді. Дала їй красу душі і красу всієї природи. Дала їй змогу зрозуміти душу народу в його фольклорі, але вирвала її з лабет темното етнографізму, а показала їй глибокий непроявленнй зміст, філософію й метафізику української природи, освітлену високим реліїіознавством: старовинним, клясичиим, єгипетським, східніх народів, ранньо- і пізньо-християнським, а найважливіше, — дала їй душу, таку багату почуваннями, таку благородну, таку надхнен-ну, відкриту для любови. І Ще щось вище над усе: дар пророчиці, таїнство самого пророкування, так чітко проголошеного в „Касандрі".
Та сама доля позавидувала їй доброго здоров'я й цієї життєздатної сили, якою наділюс всіх смертників. Це здається трагедією. А може... А може якраз ця недуга спасла її від арешту-
607
вання, може в тому часі, коли вмирала, знищена тюрмою дочка Грінченка, молодша за неї. Хто знає, що було б краще для Лесі. Вона спалювалася повільно в тих екстазах, у цьому гострому горінні, в яких писані найкращі твори її пророчого надх-нення. Хто це збагне?
Розглянемо ці дари щедрої долі, які дозволили її душі розвинутися в Лесю Українку. Почнім від родини.
Батько середнього росту, міцний, русявий із русявими вусами, практичний, життєздатний і зарадний. Він називався Петро Антонович Косач, уроджений 1841 р. у Мглині па Чернігівщині. Його батько називався Антін Петрович Косач. Наділений життєвою мудрістю й рівночасно життєрадістю, мав повагу й любов серед людей. Був дружній і мав друзів. Став заможним. Його батько був військовим старшиною і власником невеликого маєтку на Чернігівщині, на чудовій півночі України, настроєвій, дещо сумовитій природі. В родині його були козацькі традиції. Завдяки старанням батька він отримав високу й добру освіту юриста та цивільного урядовця-управителя. Це забезпечило йому високе становище голови мирового суду. Людяність, справедливість і такт, разом із прямолінійністю громадських чеснот, забезпечили йому успіх на становищі голови мирових посередників на Волині. Ця матеріяльна забезпеченість Петра Косача служила в його житті для доброї справи.
Його призначення було дуже просто й чітко визначене: він мав бути опорою й основою життя Лесі: опікою, захистом і забезпекою; без нього вона б пропала.
Був діловитим патріотом-українцем. Підтримував "Київську Старину", — науковий журнал української думки й культури. Ми ще досьогодні читаємо там важливі статті з етнографії, історії, питань старовини й культури. Читач мусить мені повірити у важливість цього журнала на даному етапі розвитку української громадської думки чи науки. Але був там цілий гурт людей, ціла громада довкола "Київської Старини". Чи треба пояснювати, що цей гурт людей старий Київ? Чи треба пояснювати, що означає клич старого Києва? Але ж треба було наперед визначити зміст оцієї старовини Києва, щоб міг постати сьогоднішній клич старого Києва. Отже це будова основ. Тут треба перш за все жертви гроша.
Цей вклад чину й жертви Петра Антоновича Косача напевно ще недоцінений. А він же був і членом редакційної колегії "Київської Старини", й одним із її фундаторів. Крім того, давав численні й щедрі підмоги на іііші культурні справи, як видання чи допомоги для вчених. Але найважливіше для життя Лесі було те, що він був членом таємного товариства: "Стара громада".