Чи зрозуміла тоді Леся до кінця, за що саме засудили Жанну д'Арк на вогнищі її "духовні судді"? В чому суть зудару такої національної героїні із народом, якому служила і за який вмирала? Чому засудили її на вогнище? Тут я питаю не аматорів, але самих істориків. Жанна твердила, що відповідає тільки перед Богом, який надхнув її до віщування й до її визвольного чину. Це твердження найбільше розгнівило її суддів. За це згоріла Жанна д'Арк у 1431 році. В 1456 році засуд уневажено, але суддів не засуджено. Вони ж тільки помилялися. Чому було можливим, що їх помилка коштувала життя героїні, над цим не думали. Нові були володарі й нові політичні умовини. А в 1909 році, ще за життя Лесі, була Жанна д'Арк „беатифікова-на", а в 1921 "канонізована". Леся не ждала на її беатифікацію. Леся не буде ждати так довго на її беатифікацію визволеною українською нацією і тим Орденом Лицарів, що його Леся пробуджувала. І цей Орден не буде заперечувати факту, що пророчиця має власний контакт із Богом і прямо перед ним відповідає. Ще вірніше перед Духом Нації, що на таке завдання Лесю Українку покликав.
Тут тільки може початися вивчення біографії Лесі у фактах її життя, коли ціла його значимість ясна, як важлива частина Духа Нації і його дії в самій історії України. І цілого людства в його новому ладі.
Леся писатиме в муках виснаження і смертельної хвороби, в гарячці від недуги і в гарячці надхнення, яку знають тільки найбільші генії.
Доведеться їй, як тому лицареві з її молодечих мрій, затиснути рану, притиснути міцніше панцер до грудей, щоб не так скоро плила з цих ран її сердечна кров.
Але ж... вона полюбила вік лицарства у своїй ранній молодості.
І знала вона, що правдиве лицарство — це не розкоші темних кімнат і закамарків середньовічного замку, але боротьба за „чесний стяг".
634
Починаємо розуміти, чому свою молодість називала Леся "отрочеством".
Вона гартувала себе на лицаря.
Великого Лицаря в колі Духа і Слави.
Плеяда
На межах її дозрілої молодости чи на вступі до самостійного літературного життя Лесі стрічаємо важливий в історії літератури факт заснування нею гурту поетів, що назве себе кля-сичною назвою сузір'я „Плеяди".
"Плеяда" — це гурт молодих поетів, головно студентської молоді, до якого допустили також деяких „старших", бо ж „великими" були вже вони всі. Цими "старшими" між молодим гуртом були Старицький і Лисенко. Допустили їх напевно не тільки тому, що це в їхніх домах відбувалися засідання і збори цього першого в добі визволення товариства, поетів.
Ще багато там молодечої студентської психології, але це вже історія дорослої й дозрілої Лесі. Це вже твердий факт із історії української літератури. Згадую про нього в цій студії із життя молодої Лесі саме з уваги на деяку перевагу того молодечого ще дуда, — оце "мірення сил на заміри", — за словами Міцкевіча, — яке побачимо.
Молодий цей гурт, підіймає завдання, яке під силу хіба державній академії. Вони розгортають плян перекладів архи-творів світової літератури з метою засвоєння для української
літератури всього того, що найкраще, найважливіше чи найвище у світовій літературі.
Ось прізвища авторів заплянованих до перекладу: твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Сервантеса, Вольтера, Гюго, Руссо, Бальзака, Беранже, Ґете, Гайне, Міцкевіча, Словацького, Коноп-ніцької, Ожешкової та численних інших. Повний список авторів заплянований до перекладів обіймає шістдесят п'ять прізвищ!
Стільки мав завзяття зробити молодий гурт шістьох чи вісьмох молодих піонерів. У цій програмі видавання творів усіх народів знайдено й декілька з російської мови. Гоголя перекладала Леся із братом ще в Колодяжному під редагуванням матері. А от із цих декількох прізвищ робить московська критика якесь буцімто "задовження" Лесі, чи переважаючи впливи московської літератури на неї. Саме зіставлення авторів осмі-шує ці жалюгідні тенденції імперіялізму в літературі. Леся ні одного дня не була в московській школі. Леся від ранньої молодости ненавиділа царат і ненавиділа усякий затиск волі в
635
цілому світі. Вона була чутлива на всі прояви тиранії в цілій історії людства. Побачимо яскравий приклад цього ще в добу її молодечої революційности, саме у "Плеяді".
Але покищо відмітим факт куди ганебніший, як самі зазіхання на московські впливи й "задовження". Отже за 50 років культуроборчої "революції" цілі так звані "українські" академії не виконали ані частинки того пляну, що його бралася виконати "Плеяда". Що більше, навіть із московської мови не робиться перекладів на українську мову, мовляв, вони зайві. Жахлива нужда цього процесу ясна навіть сьогоднішнім яничарам у літературі. Ще менше зроблено в напрямі перекладів української літератури на чужі мови. Тут виключний монополь має московська література. Україна дістає кришки із боярського стола Москви. Оце є та ганьба культуроборчого процесу на теренах "звільнених від царського гніту народів". Відчуття цієї кривавої іронії історії знайдено у драмі Лесі ,,В домі роботи, в країні неволі".