Я дуже вдоволений, що в програму нашої академії включено саме "Іфігенію в Тавриді" у формі літературного читання.
642
Нехай прозвучить це натхненне слово Лесі Українки, — ця інтимна і відважна сповідь її душі, — 50 років по смерті поетеси, коли 1-го серпня 1913-го року, в Суромі, серед високих скель Кавказу догорів до кінця вогонь, — живий вогонь, — її полум'яного серця.
Ясно і високо горів цей вогонь, мов торжественна жертва віщунів стародавної Геллади.
Високо горів жертовний вогонь на вівтарі, на якому старовинні мудреці поклали Іфігенію, коли-то богиня Артеміда затівалася на свій нарід за те, що він не був вірний власному героїзмові. Життя молодих героїв було потрібне Гелладі, а їх героїзм — це найвища вартість і єдина запорука її перемоги й величі в історії.
Треба було жертви чистої, високої і благородної, щоб її вогонь розпалив свіже і ясне полум'я героїзму у серцях подвижників походу на Трою. Щоб приборкати навіть супротивне море, вороже їх походові, щоб погострити ум завзяттям, серце загартувати хоробрістю, а душу натхнути впевненістю, що Богиня, захисниця жіночої чести, не буде більше гніватися на них у їх далекому поході.
Тоді жерці '„брали Іфігенію, на цю високу, людську жертву тілопалення, подібно, як старозавітній Авраам готовий був пожертвувати сина Ісаака. Але Іфігенія, довідавшися про мету жертви, приймає її добровільно для добра і слави Геллади.
І коли вже розпалився вогонь довкруги вівтаря і обняв Іфігенію перснем високого полум'я, тоді Богиня вирішила рятувати її благородне життя. Таємним і чудесним способом вона перенесла її понад хмарами на далеку Тавріду, — так годі називався Крим, — і там серед самотности й величі скель, серед краси гаїв, серед високих дорійських колон Святині Артеміди, служила Іфігенія високою жрекинею Богині, самітна, задумана, вічно натхненна, чиста жрекиня. Вічний вогонь горів перед чудесним образом у святині, — і вічний вогонь любови і туги за далекою батьківщиною горів у серці Іфігенії. Котрий із тих вогнів був сильніший? Котрий живіший? І там, на чужині, спалюється її життя, призначене на високу жертву для божественної Геллади.
Але, що я розказую? Чи зміст безсмертної драми Евріпі-да, чи, може, Ґете, чи може... життя Лесі Українки?
Леся знала, що життя молодих героїв було і буде потрібне батьківщині. їх героїзм — це єдиний скарб нації, єдина надія
643
на волю, єдина запорука життя. Щоб розпалити їх героїзм до білого полум'я чину і боротьби треба було перш за все власної жертви її життя, щоб ці ідеали ствердити, встановити, розпалити і здійснити в історії.
Поетка українського рісорджіменту, поетка бойових забо-рол українського націоналізму, поетка високих веж лицарського ідеалізму, поетка твердинь і святинь Українського Духу!
Не один раз пише Леся у листах до рідних і друзів про процес своєї творчости. Щось спалюється в її грудях у дослівному значенні цього слова. О, ні, це не тільки гарячка недуги. Це ще міцніша гарячка творення, — це сильне внутрішнє горіння, що спалює її життєтворчі сили, немов вогонь жертовного костиря. Після того, — як сама пише, — вона виснажена, обезкровлена, бліда як папір, — але знову збирає сили духові й фізичні, щоб у короткому часі здобутися на... нове горіння, на нову поему, чи драму,... жертву,... містерію творчости.
Вже в ранній молодості зустрічається вона із фактом людської жертви на вівтарі ідеї. Заслання на Сибір було в традиції її родини ще від повстань декабристів. її тітку вивезли в Оло-нецьку губернію 1879 гюку, коли Леся мала дев'ятий рік, а за два роки вона довідається, що її вивезли ще далі, па Сибір. Про цю "Сибір неісходиму" вона знала не тільки із поем Шевченка. Сибір була в її родині, в її молодості, Сибір серед краси і бла-женности волинської природи, над синім плесом Нечімного Озера.
У сріблисто-брилянтових росах весняного ранку сивий Дідусь-Лісовик, володар всієї волинської природи, отак навчатиме, пробуджену до свідомости, лісову Мавку, чи, може, Лесю:
Лісовик:
...Ні, дитино, я не держу тебе. То Водяник в драговині цупкій привик одвіка усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, як хочеш, всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх доню: раз тільки ступиш — і пропала воля! Необачна молода Мавка із соснових борів Волині вже в
ранній молодості ступила на людські стежки, якими не ходить
воля.
Дивно людські були забави молодої Мавки. Вона бавиться з дітьми у "Таємний Союз" на руїнах старого лицарського замку, свідка давньої величі і слави України. Вже там слухає Леся таємного голосу Долі. Серед своїх ровесниць була Жанною д'Арк, пробудницею й натхненницею лицарства для оборони батьківщини, що була у смертельній небезпеці. Дивні бувають забави у дітей. ї невдовзі цей голос прозвучить і серед старших. У вірші "Надія" буде це голос ще малої дівчини проти вивезення на Сибір її тітки за службу і відданість ідеї.