в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний звичай вміють шанувати.
Степан: Нас не пошлють...
Гість: Чому?
Степан: Бо нам не вірять.
Гість: Отак! та ви ж тут наче в ласці'
Степан: То тут на очах, а з очей спустити
нас на довго не зважаться. Так, часом не надовго послати, посилають, і не самих, а вкупі з москалями... Щоб воєводами настановити, того не буде й зроду!
Гість: Не здивуйте ж,
що ми відкинемось до Дорошенка!
Степан (робить рух рукою, мов xoze затулити гостеві уста): Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?
Гість (схаменувшись):
Та часом зірветься з досади слово... Найгірше, пане-брате, догаряє оте, шо нам не вірять... Мій свояк . Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою) Так був уклепався, шо ледве-ледве вирвався з душею!
653
Степан: Чорненко? Він, здається, з найвірніших царевих приятелів.
Гість: То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі, що ніби він послав у Чигирин листа якогось. От було біди! Що жінка плакала, в ногах валялась у воєводи...
Степан гірко всміхнувшись): Є прислів'я брате: «Москва сльозам не вірить!»
Гість: Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли...
Степан: Се хто ж? Гість: Побрязкачі».
Тодішніх «побрязкачів» сьогодні називаємо «яничарами»; ця назва прийнялась в Україні, де яничари розплодились цілою хмарою, бо ж сьогодні — доба масовости. Все, що колись ще за московського царя відбувалося індивідуально чи виїмково — тепер має масовий характер. Також і технічні знаряддя яничарів сьогодні вдосконалені. Вже й самі «реалітетники» не спроможні заперечити існування тих «яничарів», бо ж маємо авторитетне підтвердження Івана Дзюби:
«В той час, як один «добрий чоловік» у Кремлі офіційно розділив усю творчу інтелігенцію на «чистих» та «нечистих», і на виконання цього зловісного жарту літературні яничари кинулися уточняти списки: кого в рай, кого в пекло, — В. Симо-ненко пише вірш «Покара» — про щастя бути вигнаним з раю».
Яничари в українському народі були й будуть так довго, як довго існує і буде існувати українська визвольна боротьба, аж врешті ( за словами В. Симоненка, діждуться «зсуканої петлі», яка чекає їх із рук розгніваного народу. А покищо вони сповняють свою ганебну ролю на службі «атечсства чужого». Безсмертну характеристику дає їм знову ж таки Іван Дзюба:
«І тут на перешкоді стоїть величезна й тупа сила інерт-ности, збайдужіння й громадської деморалізації, народжених добою Сталіна і живлених сьогодні, з одного боку — безпробудним фарисейством, а з другого боку — тим мелодраматігчним скепсисом, у який залюбки і «вишукано» тікають від тяжкого громадського обов'язку, тікають із лінощів, зі страху, і при сліпоті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто, так захоплений грою в парадокси, що й не помічає ярма на шиї...».
654
Леся Українка саме примушувала самообдуреного раба помітити не тільки своє ярмо на шиї, а й свою зраду рідного народу.
Звичайно, московські большевики в таких випадках вдають, що це стосується до часів царської Москви, а сьогодні, мовляв, нові володарі Кремлю — просто «білі янголи» з раю, що принесли світові «мир», «волю» і «братолюбіє»... Леся Українка геніяльно розкрила кожну Москву і її характеристика аж надто яскраво стосується і до сучасної большевицької Москви. І хоч Москва сьогодні вже свідома того, що вона не може викреслити з історії Шевченкового «Сну», проте пробує викреслити «Бояриню» Лесі Українки. Вона добре знає, що це твір «буржуазно-націоналістичний», себто самостійницький, протимосков-ський. Московські большевики можуть «простити» Лесі Українці різні «ідеологічні помилки», тільки не її характеристику Москви, яку вона дала у своєму пророчому прозрінні.
Степан-боярин, вірний підданий московського царя, навіть у своїй хаті не може вільно говорити з гостем, бо боїться своєї тіні. Москва висилає в Україну когось з українців тільки під суворим контролем, як ось тепер бригаду Колосової за кордон. І «Москва сльозам не вірить», для цього тепер є заховані в кишенях мікрофони, навіть тоді, коли вдають, що говорять із кимсь «у чотири очі». Сучасні закордонні «реалітетншш» ще не відчули цього на власній шкірі, тому й драма Лесі Українки ще нічого не навчила їх.
З невблаганним реалізмом української історії Леся Українка доводить конфлікт у «Боярині» до логічного завершення.
В Україну не можна вислати листа, не можна передати хоругви для церковного братства, не можна допомогти навіть грішми своїй родині в наглому випадку, бо «вони там накладають із Дорошенком», за словами Степана-боярина. Це діялось за царя, потім за Сталіна і Хрущова, це саме діється і тепер, за Брежнєва-Шелєпіна.