Багато треба було фактів і часу, щоб Степан-боярин побачив своє рабство і зненавидів його разом із самим собою, його улюблена дружина Оксана-бояриня, єдина його надія і розрада в житті, в'яне як українська квітка в сибірській тайзі. Зближається її смерть і вона лишає Степанові свій заповіт...
І тут маємо картину неперевершеного, в ідейно-моральній силі, священного героїзму — фінал драми, в якому Леся Українка дає відповідь на найважливіші питання і сумніви Степана, а частинно і його дружини Оксани: це питання героїчного обов'язку супроти Батьківщини...
Оксана вмирає. Вона задивлена в заходяче сонце і мріє Побачити ще Україну, де «світить там ясніше як тута сонце». Щоб привернути їй надії, Степан обіцяє поїхати з нею до батьків в Україну, де вона оживе й одужає: «Степан: Не журись Оксано,
Ось хутко знову побачим, як там світять
і сонечко і місяць на Вкраїні. Оксана: Се-ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине... Степан: Бог з тобою, люба!
Чи ж я би про таке тобі казав ?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх. Оксана (іронігно): Велике діло,
що ти надумав! Цар думки відверне. Степан: Цар пустить. Вже ж тепера на Україні
утихомирилося.
Оксана (гостро): Як ти кажеш ?
Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні.
Степан: Ти оживеш на Україні.
Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.
Оксана (понуро, уперто): Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду. Степан: Чому ж ? Оксана: Не хочу.
Степан: Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
Оксана (розпалившись, підводиться):
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання велося за життя там на Україні, —
тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
того ясного сонця заживати,
шо не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарищі хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крови?...
Степан: Ти тепер картаєш...
А як сама мені колись казала, шо ти прийняти можеш тільки руку від крови чисту?
Оксана: Правда, я казала...
Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кровоприсяги й шпигунів московських, а тілько не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! Степан: Се навіщо? Оксана: Ти не хочеш? Степан: Ні, чом же (дає руну Оксані).
Оксана (дивиться на свою і Степанову руки) От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами) У батечка була така шаблюка...
вони її закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві... Степан: Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа. Оксана: Та тільки ж се я вмію, більш нічого. Що-небудь же і я повинна вміти... (Мовгання)
Заржавіла душа — оце отой найбільший докір, що його може кинути улюблена дружина своєму чоловікові, вмираючи: ми «обоє ржаві». Аж тут Степан заломився, він признається, що його справді душила «страшна змора», що він справді ніс «невидимі кайдани» і щасливішими були ті, хто хоч хвилину щастя зазнав у боротьбі. Так закінчилася дискусія, яку почав був буйний, молодий козак Іван, брат Оксани, в першій дії. Отой
656
657
козак Іван, якого тепер московські загарбники і їхні слуги-яни-чари назвали б «українським буржуазним націоналістом», виграв цю дискусію не тільки в драмі Лесі Українки, а також і в історії України.
Леся ж Українка, отой «єдиний мужчина» в добі раннього пробудження революційних настроїв, як назвав її Іван Франко, справді вміє зарізати словами без ножа. І вона це зробила у своїй драмі «Бояриня»: без ножа «зарізала» отого опортуніста, «прогресиста», «гуманіста», згенависника збройного чину і революції, теперішнього новітнього яничара.
Але саму хвору, засуджену на смерть Лесю, найбільш боліло те, що українській національній революції вона може допомогти тільки словом, тому й кликала:
"Слово, чому ти не твердая криця! Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здіймає вражі голови з плеч?"
Навіть московсько-большевицьким ватажкам, що не знають ні сорому, ні чести, не вдалося зробити з »Боярині« (з допомогою своїх «коментарів», »пояснень« і фальшувань) твору, що був, мовляв, »під впливом ідей марксизму-ленінізму«, як це вони роблять з іншими її творами. Згадуючи про цей твір в «Історії української літератури« (Вид. Академії Наук Української РСР, Київ, 1955), «Редакційна колеґія« обмежилася тільки таким «ствердженням*: »У 1910 р. в Генуані (в Єгипті) Леся Українка написала драматичну поему «Бояриня« з історії Росії і України другої половини XVII стол. В творі правдиво відображено патріярхальний побут московських бояр, але в цілому драма письменниці не вдалася. Всупереч історичній правді, в цьому творі ідеалізована українська козацька старшина. В драматичній поемі не показано, що возз'єднання України з Росією відповідало заповітним прагненням українського народу...«