Скінчився вже той час, коли боязливі і прогрижені гнил
660
лю опортуністи пробували нас учити, що це жертва для жертви й що вона даремна". Що більше, ці зухвалі дегенерати почали навіть обвинувачувати тодішній провід, мовляв, він злочинно вислав на смерть стільки то синів України. Краще було б, щоб члени проводу сиділи в запічку й заждали поки їх визволять ангели альянтів на чотиримоторових літаках, які в той час були останнім чудом техніки. Від того часу винайшли люди і Швидші від звуку „Фантоми", але на визволення цими „Фантомами" доведеться ще довго ждати в запічку колгоспному рабові, в холодному на цей час запічку, обгортаючи ноги ганчір'ям. Чи, може, тепліше робітникові в місті в довгих чергах за хлібом? Правда, він може загрітися, бігаючи від хвостика до хвостика, але рабом залишається.
Леся Українка має для них прекрасне слово. Заржавілі душі!
Отак якби меч, яким бавилися діти, знайшовши його на стриху, прикипів до піхви й не можна від іржі навіть витягнути його на світло, отак... заржавіли наші душі, — кажуть герої Лесі в „Боярині".
Заржавілі душі! Оце є той клич, що його треба сміливо кинути як образу у вічі цілій еміграції, чи напевно більшій її частині. Заржавілі душі, які говорять іще про самостійність і суверенність, але якось так тужливо, як про нездійсниму мрію за синіми хмарами, як сказав хтось до мене на згадку про самостійність і суверенність української культури. Я ж говорив тоді тільки про культуру! Заржавілі душі!
І той голос, той клич „Убий, не здамся!" доходить до нас з України. Приносить його легіт вітру з Мордовії, якимись незбагненний дорогами вбиває він гординю ворога, й чудом чуємо той голос навіть із глухих казематів Володимирської тюрми. В'язниця Шевченка, дозволю собі ствердити, була готелем першої кляси, в порівнянні з модерними казематами. Я не зменшую тим духової величі цього Титана визволення, до якого Духа молюся, але голий факт, що кинення ворогові у вічі оцього клича „Убий, не здамся!" — це не менший героїзм від того, що до нього саме накликував сам Тарас Безсмертний.
Але вже Леся Українка розуміла його, як невідкличне завдання її днів, і саме тому й саме тоді написала свою драму п. з. „Бояриня".
Москва, яка своїм звичаєм привласнює після смерти писання її ворогів, щоб таким піднесенням на п'єдесталь притупи
661
ти вістря їх революційного заклику, пробувала зробити це з Лесею Українкою. Видала її твори й назвала декілька благонадійних установ її вповні неблагонадійним іменем. Видала, але не відважилася видати „Боярині".
Як же це? Чейже „Бояриня" відноситься до часів гетьмана Дорошенка, до давньої, бо вже трисотлітньої історії? Боротьба велася проти царату. Як же ж це? Після трьох сот років тріюмфу т. зв. „возз'єднання" Кремль боїться опису подій із-пе-ред такої самої кількости років.
Страшна є сила Лесиного „Не здамся". Вона безстрашно й без надії на друк у царських умовинах пише цю драму, щоб показати правдиву Москву. її вислужник не може голосно говорити у своїм власнім домі, бо боїться... своєї власної служби. Он як! Боярин боїться своєї власної служби і стін своєї кімнати. Сьогоднішні „бояри", чи пак яничари, теж бояться... мікрофонів.
І всю ту зловіщу сіть страху й забріхання, лукавства, обдурювання, зради, посіяного недовір'я брата до брата прориває у тріюмфі оцей єдиний дійсний і безсмертний клич: „У-бий, не здамся!".
Ми чули його в Симоненка. Ми чуємо його в писаннях живих письменників, ми чуємо в цілій захалявній літературі.
Не забудьмо, що слово „захалявна література" походить від солдатських чобіт самого Тараса Шевченка. Це там він ховав двадцять сім зшитків свого слова, яким ми живемо досьо-годні.
Чи ж би? Живемо? Чи я не збрехав, пробачте за слово?
Чи ми читали, що треба сталити обух? Що треба вже гострити сокиру. Чи ми не читали його „міту" про сокиру? Ми, що лаємо УПА за її „жертву для жертви"? Ми, що ждемо на „відповідний час" або по-вченому на сприятливу коньюнктуру реалітетника (шановного складача прошу добре написати ор-тографію цього вченого слова „коньюнктуру").
Леся Українка вчила нас погорджувати й ненавидіти рабство. Рабство в усіх видах. Явне й духове. її герой буде молитися „Прометеєві", щоб не вживати слова „раб". Того Титана, що творить нову людину, над якою не має влади ніякий тиран чи злочинець.
У чому ж таємниця сили Титана Прометея?
662
А в тому, бо він знає про те, що він Безсмертний. Отже, ніяка сила не зможе його зламати. Загляньмо до оригіналу трагедії Айсхіля. В сьогоднішніх поетів захалявної літератури неодноразово, замість Титана, стрічаємо слово „НАРІД".
Цей український нарід є тим безсмертним Титаном, якого не зламає й не знищить ніякий деспот, ані тиран.
„Мій нарід є, мій нарід був і буде" — звучить прометей-ська заява Симоненка. Я чую цей голос у численних місцях української поезії сьогодні.
Це голос Лесі Українки, який пояснює нам оце чудо молодої генерації в Україні.
Хоч писала Леся про Єгипет, чи про Грецію, чи про американську пущу, де гуртувалися біженці від гніту й затиску, чи про Палестину часів Христа, чи про римські катакомби, то все думала вона й писала про визволення України.
Чи друкували „Бояриню", чи ні, то все одно її голос лунає навіть із її обкроєних творів. Він же в кожному подиху її натхнення. І якже сильно в її „Кассандрі", „Оргії", чи у споконвічному шумі її найріднішої „Лісової пісні".
От чому цей рік Лесі не буде тільки традиційним свят-" куванням великої поетеси, але роком духового гартування, роком духового переродження заржавілих душ. А нікуди правди діти, що ця іржа таки закралася в наші душі.
От чому Рада СУБ-у на останньому засіданні ухвалила ще в цьому році видати „Бояриню" Лесі Українки, а далі й інші її твори.