Вже знаємо, що під кінець життя Леся взялася за викінчення до друку її молодечої „Історії Народів Сходу". В тому часі вона сягнула до „Історії Сходу" Масперо та до інших книжок, які були в той час у підручних бібліотеках Єгипту. Не могло там бракувати важливого твору того самого Масперо п. з. „Світання Цивілізації". Це доповнення до його „Історії Сходу", в якому він наводить переклади майже усіх відомих тоді релігійних текстів Близького Сходу. Цей епохальний твір мусив поставити розуміння Лесею релігій старинного Сходу на високий науково-порівняльний рівень. Нажаль згоріло передчасно її життя, а це значить у світлі знання таємного, що згорів той вогонь, якого сила була вимірена її духовим розвитком в історії її духа. Не маємо сумніву, що вона стояла дуже близько до його вершкових висот.
Тема цих її духових висот — це те саме, що тема Прометеїзму Лесі. Вона вимагає окремих доглибних студій. Представлена мною праця є тільки вступом до цієї студії. Це також важливий розділ із історії духовости української нації.
Леся Українка часто думає про „релігію батьків своїх". Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релігію України. Зокрема з рідною матір'ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибоке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі.
В цьому напрямі ше не досліджені погляди Олени Пчіп-ки. Жаль також, що друкуються листи Лесі, але ж поза обсягом дослідника листа її кореспондентів до самої Лесі.
Ось недовго перед смертю, в квітні 19 і 3 р. ділиться Леся із матір'ю своїми критичними заввагами про „Вісник культури і життя".
її обурило до живого, що якийсь „Коненков" (ближче нам невідомий) представляє українських Богів як „кацапських і фінських", зображуючи їх поганими „косолапими, кривоносими потворами".
700
Студентка „Риґведи", яка нещодавно відновила своє ран-ньомолодече знайомство із її світлосяйними гимнами про ясні і прекрасні Божества Сонцесвіту у зображеннях старинних арійців, уявляє собі цілком слушно такими самими красками і формами і наших праукраїиських Богів.
Прочитаймо уважно цс місце її листа.
Лист до матері. Дата: ЗО березня (12 квітня) 1913. Гелуан.
„Коненков ... має деякий талап, але до „генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю „релігії батьків моїх", що відбилися такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами — всі!, коли в наших казках навіть ворожа сила — „змій" — уявляється часто в подобі зрадливого красуня. А „пе релесник", а русалки, а „золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таким „ідолом поганим" у Коненкова... Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога „без спини, с одной ноздрей", то чому ж його таким і не зображувати, тільки нема чого розпросторювати сього „ідеалу" на всіх слов'ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?"
Вповні поділяємо обурення Лесі на якогось там Коненкова, що наші рідні уявлення про Божества хотів підмінити „кацапськими чи фінськими". Але ж горе! Таку підмінку стрічаємо ще сьогодні в препоганій і предешево написаній „Енциклопедії" Ляруса.
Забули ми самі про світлосяйність нашої Утрені, про Владарську Достойність Сварога, про вічиоживу молодечість і мужність всеюного Юрія та про всіх „золотокудрих синів" Даж-бога, які творили, відбивали і втілювали собою безсмертну Мудрість, Мужність, Красу і Силу Української Нації.
701
ПРАЦІ ПРО О.ОЛЬЖИЧА ДВА ДНІ У ЖИТТІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА
(В десятиліття смерти. Із психології творчости поета.)
Героїчна і мученича смерть Олега Ольжича, вночі із 9-го на 10-е червня 1944 р. застає його на високому становищі Заступника Голови Проводу Організації Українських Націоналістів, тобто заступника полк. А. Мельника.
Його творчість нерозривно пов'язана із його героїчною і революційною діяльністю і ніяк не можна розглядати якось буцім-то окремо його поетичну творчість і політгічну дію. Маємо на увазі, звичайно, основну рушійну силу його душі і творчости, а не ніякий механічний зв'язок поміж ідеологією і її публіцистичним виразом у поезії. Олег Ольжич у своїй поетичній творчості уникав і втікав від усього, що в поезії могло би звучати витертою чи зужитою патріотичною фразою. Він уникав всякої дешевої реторики, фразерства, фальшивого патосу чи дешевої декляМації. Він робив це так послідовно і, так би мовити, програмово, що його Муза вдоволяє і захоплює навіть найбільш вибагливого естета нашого часу, яким є проф. В. Держа-вин. Здавалося б на перший погляд, що це сам Ольжич відмежовував Ольжича-члена Проводу O.У.H. від Ольжича-поета. Однак так тільки здається.