Великим і мужнім стає серце людське після зустрічі із Божественною Візією Світу у буддгічній сфері Існування.
В інших віршах із цих двох днів читаємо немов точне продовження опису того самого почування:
Ось у вірші „Диліжанс" читаємо:
„ І таким чимсь повні — чуєш ти — Раптом груди, горло і повіки, Що готовий взяти та й піти, І ніколи не вернуть, по-віки. "
(Ольжич)
Не тільки груди стають повні якимсь невимовним почуванням щасливости, але ми так виразно відчуваємо, що ми доторкнулись якоїсь вищої і більш дійсної сфери відчування. Безсмертність відчуваємо тоді не як вчення віри, не як догму, але як безпосереднє відчуття. Хоч це часто блиск такий короткий, що ми не годні вловити візії.
У описі цього почування я звертав увагу, що сильне зворушення і натхнення, яким воно розпочинається, появляється як правило у товаристві сліз. Сльози його відкривають, далі втихають, щоб вернути прикінці цього почування, коли воно гасне. Шевченко одверто признається до тих рясних і обильних сліз блаженности.
Ольжич очевидно не буде говорити про сльози. Але і він натякає на них зовсім виразно. Щось заповнює його горло і повіки. Далі груди ростуть, стають повні.
Я так описував це з'явище:
705
„Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами, ...
Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний і глибокий. Маємо над ним повну владу, ... Живемо немов якимсь іншим воздухом. " („Основна сила").
Таке почування незвичайної повноти грудей і віддиху виразно відчув Ольжич і дав цьому прекрасний вираз у своєму вірші „Диліжанс".
Те саме в інших віршах. Візьмім для прикладу „Сонну Ве-
нус":
„ ... і почування, що в тобі росте, Не будеш здатний ти назвать ніколи. "
(Ольжич)
Ольжич сам мусів поставити собі питання, як назвати це дивне почування, що продовж двох днів опанувало його душу. Може це любов. Ні, каже він виразно у вірші „Сонна Венус". Це почування він не годен ніяк назвати.
Ми все ж таки назвали це почування зовсім виразно:
Це почування святости.
Дивна річ. В такому стані душі Ольжич звертається до сюжету як же далекого і екзотичного. Він пише вірш на індійський сюжет „Шякунтала" — тобто Сякунталя. Він відчув, що його почування якесь незвичайне, неземське, містичне і інстинктивно звертається у мало знану йому країну, немов-би там було місце і слова для вираження отого почування, що для нього він не знає назви.
Що це притягає його до Індії.
„А у лісах пустельники веселі Ще досі відають блаженства й чуда. "
(Ольжич)
Блаженства й чуда приходять йому на думку і заполонюють його уяву в оцьому дивному стані душі, що в ньому він два дні перебуває. Появляється дивне прагнення збагнути ці чуда. У образі Шякунталі він бачить провідницю до цієї країни, свою індійську Беатриче, що мала б його у цю країну завести:
„ В твоїх очах вся мудрість незглибима. Ходім, нехай я спробую, закутий, Своїми недовірами — очима її до дна пізнати і збагнути. "
(Ольжич)
706
Бгагавадгіта була б більш відповідною лектурою для такої цілі. Але про неї Ольжич не знав. Тим більше характеристичне оте його виразно виражене прагнення пізнати індійську мудрість своїми недовірами очима. Ці очі відкриваються для внутрішньої візії. Він відчуває, що був закутий. Він спробує збагнути незглибиму мудрість.
Оце дивне роз'яснення душі — це дальша дуже характеристична прикмета відмічена виразно всіма, що його переживали.
Загляньмо до інших віршів. Ми вже сподіємося, що прочитаємо там різні види і фази того самого почування.
У прекрасній мініятюрі „Алябастер" Ольжич змальовує просту дівчину із села, яку він бачить очима майстра-різьбаря із старинної Еллади. І ось кінець його візії:
„І дивно знати: десь тепер схиляє Чоло спокійне дівчина жива, І світло, що на голову сплива, Крізь білий мармур цери проступає. "
(Ольжич)
І знову у цій темі, здавалося б далекій від продуховлен-ня, бачимо дивне світло внутрішнього горіння, що проступає крізь мармур цери. Ольжич відкрив внутрішнє світло горіння чи просвітлення і це своє пізнання проекціонує у поетичну ві-зію скульптури і живої людини.
У вірші „Яблуня на горі" стрічаємося із іншою важливою сторінкою того самого відчування світу у стані святости. Границі особовости дивно поширюються. Так немов би маленьке людське „я" перестало існувати. „Я" тоді немає. Тебе немає, скаже Ольжич.
„Тебе немає. На траві прибитій Не буде видно сліду ні на мить, Як станеш ти угледіти крізь віти Густу, глибоку і м'ягку блакить.