„ Невтішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів. Хто кров'ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.
Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів послів І всіх ювилятів культури ! —
Ці стріли безумні ударом бича По рабському тілі твоєму. В просвіти і пастки стрільно влуча, В рожеві лаштунки Едему. "
(„Незнаному Воякові")
тч творить людей як сталь, що своєю кров'ю і волею сціплять в цемент безвладний пісок міліонів.
Невже можна переочити факт, що обі великі ідейно-програмові поеми Ольжича у „Вежах", — його „Городок" і „Незнаному Воякові" — це власне встановлення і творення героїчного ідеалу воїна і лицаря.
Він до безтями залюблений у цьому воякові, — у живому втіленні сотвореного ним ідеалу, — хоч думає Ольжич, що йому, як провідникові цих вояків, треба цю любов маскувати.
„ Холодна очей твоїх синя вода, Що бачить гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда Як бронза, рубін і емалі. "
719
Чиста, ніжна, потужна і тверда любов до воїна і героя, що його душу Олег хоче натхнути своїми ідеалами, е основною силою душі Олега, рушійною силою його поеми „Незнаному Воякові". Він любить в цьому воякові перш за все безмежне щастя розкутого духа, що переборовши слабість, сумнів, страх й хитання, творить нову і вищу особовість Лицаря.
„ О, вір у відваги ясне багаття ! І скинеш як порвану лаху І слабість і сумнів і марність життя, Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка бентежно, несміло.
Товаришу, ти, чиє тіло вжила Рішуча рука як щтилєта. Тремтять молоді і здорові тіл І зводяться крила до лету.
Та ти не відхилиш свойого вінця, Блідий наче крейда і тихий. Підеш неухильно, підеш до кінця, І вибух зголосить твій прихід. "
Хто міг би не відчути, що на дні тих твердих і крицевих слів криється любов безмежно м'ягка і ніжна. , Такий був Олег Ольжич.
Безмежну любов вкладав він у живе героїчне серце своїх друзів і воїнів, — і рівночасно своїм натхненним словом защіплював у їх серцях свою мрію і візію:
— Із повстанця-бунтаря хоче він сотворити свідомого своєї ролі у історії людства Лицаря-Дружинника, що виборює не тільки Українську Державу, але й новий лад у історії людства.
Ми зрозуміли істоту креаціонізму.
Віщун стає різьбарем, що виковує свого героя на образ свій і подобу, і як Бог, творить свій світ — новий і кращий. Пачовський так описує цей процес:
„ А я творив ввесь вік слізьми і кров'ю Тобі завіт для Бога із любов'ю
Як Бог свій світ ! "
(Пачовський)
720
У білому вогні цього творчого процесу Олег мусів зрозуміти, що дійсність цієї божественної творчости веде до усвідомлення божественної сутности нації, а отже,до обожествлеиші самої нації, — як це дійсно станеться у поезії і ідеології Ольжича.
І тільки на цих висотах зможемо цю тему розглядати.
Істота креаціоністичного мистецтва не дасться звести до творчого суб'єктивізму. Креаціонізм — це процес об'єктивний. Його об'єктивізм заложений у реальності існування Духа Нації, для якого поодинокі віщуни, пророки і провідники є натхненними божественними пальцями, що все наново місять й формують глину людського м'яса, щоб Він, — Дух Нації — натхнув у неї частину свого Вічно-Живого Духа. Для мистця чи творця на тих висотах немає ніякої особистої довільности чи суб'єктивносте. Він стає безособовим знаряддям і сам собою понад-особовим підметом об'єктивного процесу космічної творчости.
Найвищих жерців креаціонізму саме по тім пізнаємо, що вони знають, що роблять. Вони не вважають процес творення світу, історії чи нації за догматично-тверду непорушність. В основі їх думання є саме процес зміни і розвитку. Ця зміна має дуже часто форму наглого заперечення існуючих цінностей.
Такі поети стають тоді віщунами революцій.
Олег Ольжич — це поет української національної революції. Ця революція не відноситься тільки до зовнішнього факту борні за волю України і за її Державу. Вона — ця революція — відноситься перш за все до процесу української духовости, до створення і здійснення нового типу українського героя.
„Світ ще не є сотворений" — це основна теза креаціонізму.
„Бог не заложив безчинно рук до подолка. Саббат сотво-рення ще не настав." (С. Стасяк)