Це генії, пророки і провідники народів є тими пальцями божими, що їм дано формувати світ із найдосконалішої матерії духовости своєї нації.
Олег любив душу своїх жовнірів. Він добре знав, що вони не із глини, але із найбільш благородної матерії у світі.
Душа української нації заложена на основі безмірно потужної вітальности, на якій процвітають любов, ніжність, життєрадісність, почуття безмежної і невичерпаної сили, відвага, героїзм, жертвенність і виразно вже проявлений гін до історичної величі.
721
Це є той живий і благородний матеріял, що із нього доводиться різьбити Олегові новий тип українського героя. Який тип?
— Це саме повинно статися предметом найбільш основного вивчення у поезії й ідеології Олега Ольжича.
Ми зрозуміли тільки покищо його основне завдання, — природу його мистецтва.
Куди хоче він вести свого улюбленого героя, на це питання не зможу відповісти у межах святочної промови. Справа вимагає основних студій. Немає в цій матерії нічого легкого, ані поверховного.
Шлях веде високо вгору по збочах стрімких і непрохо-димих. Треба цей шлях перейти самому. Через найвищу посвяту, духову самодисципліну і саможертву, ведуть поодинокі етапи на ці верхогір'я.
Це штурм на найвищі вежі духовости:
„ О вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму.
ттєвий шлях Ольжича-поета і Ольжича-борця є той самий шлях.
Це героїчний штурм на найвищу вежу духовости людства.
До цього штурму хоче вести Ольжич своїх лицарів, скажім точніше — цілу українську націю.
Студіюючи літературну спадщину Ольжича, я дуже скоро дійшов до висновку про нерозривність його поетичної й ідеологічної творчости. Одна одну доповнює і одна без другої стає незрозумілою.
Аналізуючи цю ідеологічну творчість, я дійшов до висновку, що його публіцистична проза має високу літературну вартість. Вона в такій самій мірі належить до історії української літератури, як його поезія.
Це місцями і є поезія в прозі, так само, як його поезія натхненна, глибоко насичена ідейним змістом, як і мистецькою образністю. Це проза того самого типу, що її стрічаємо у Платона, Сковороди, Шопенгавера чи Ніцше. Коли у Платона переважає проблематика онтологічна, — у Ольжича стрічаємо систему українських норм цінностей. <
Його творчість є відповіддю на ідеологічні шукання тридцятих років. Ці роки в українській публіцистиці характеризує
722
шукання синтези української духовости. При чому питання цієї синтези трактується переважно як питання ще не розв'язане. Слід ствердити, що Ольжич дає сміливу спробу такої синтези, шукаючи для неї основ у єдиному правдивому її джерелі, тобто в українській історії і історіософії. Ця тема виходить поза межі моєї праці. Мушу однак ствердити, що вершин поезії Ольжича не можна зрозуміти без поглиблених студій його ідеології і навпаки.
Суто формальний розгляд поетичної творчости Ольжича, хоч показує його як геніяльного поета, не позволив би однак зрозуміти Ольжича у системі української духовости, а зокрема в історії шукання синтези і суверенного виявлення української духовости.
Проф. Володимир Державші у низці своїх статтей зовсім точно визначив місце Ольжича у історії української літератури, зосереджуючи головну свою увагу на формальній сторінці поетичної творчости Ольжича. Ствердивши, що у випадку творчости Ольжича маємо до діла із найвищої кляси геніяльним поетом, проф. Державин брав немов під побільшуюче шкло своєї критичної аналізи цілість поетичної творчости Олега Ольжича.
Він відкриває тут жемчуги різної величини, краски і блиску, — проте всі вони є чистої води діямантами чи перлинами. Немає тут нічого штучного, нічого робленого, нічого, що не було б відлите чи скристалізоване із глибокого натхнення правдивого поета із божої ласки.
Проф. Державнії згідно із головно ним самим розробленою системою клясифікації, зачислює творчість Ольжича до неоклясичного, .або просто до клясичного стилю.
Характеризуючи творчість Ольжича із погляду змісту, уже проф. Державин дійшов до висновку, — дивного, хоч зовсім правильного, — що Ольжич є клясичний не тільки у формальній сторінці свого мистецтва, але так само у своєму філософському світогляді.
Проф. Державин так висловлюється із цього приводу: „ ... Оце є унікальне в новітній поезії суто-античне відчування космосу, — чуже всякій об'явленій релігії, — сприймання космосу, як божественного цілого, як найвищого божества. Воно дає Ольжичеві змогу оспівувати природу мовою античних теогоній, як от про Землю та Гігантів ... воно ... натхнуло його високим духом мітотворчости в гідних Горація одах ..."