Історіософами були українські літописці, історіософами були літописці козацькі, а зокрема найбільший з них Величко, історіософом був автор „Історії Русів", історіософом був і сам Шевченко у своїх найбільше глибоких поемах як „Великий Льох", „Кавказ", „Сон" і ін. Історіософію блискуче відновлює в модерних часах Василь Пачовський в його пробудницькому творі „Сон Української Ночі" і саме тут, саме в цій тяглості іс-торіософічного думання, українська національна свідомість виявляється найповніше і досягає єдиних в історії світу висот.
В тяглості історіософічного думання знаходить Ольжич основне джерело для дослідів української національної свідомости, як також джерело й основу для творення ідеології модерного українського націоналізму. Його „Сонце Слави" — це могуча симфонічна поема в прозі, в якій перегукуються на повний голос усі століття, в якій звучить на повний голос усе те, що було виразом найвищої національно-державної свідомости в цілій історії України. Всі ці вискази, чи вияви найвищих висот свідомости, зібрані тут немов у зосереджуючій точці і сплетені в єдиний вінок героїзму і слави, у віщу поему про духові вершини свідомости нації, проявлені в її величавій історії. Тут саме далася Ольжичеві довгождана синтеза української історії і української духовости. Історія України схоплена тут повніше, більш глибоко, більш науково і більш дійсно ніж цс зроблено в грубих томах інших істориків, які тільки реєструють фактологічний матеріял і шукають т.зв. „прагматичних" зв'язків, тобто насправді чисто зовнішніх і механічних зв'язків за їх рецеп-тою історичної причиновости. Вони — ці історики — зовсім не
737
бачать дійсної природи діючого підмету в історії. Вони не розуміють також, що саме природа підмету в першу чергу зумовлює історичну дію.
Тому правдива історія буде сміливим об'явленням душі нації, яка саме являється творцем своєї історії. Саме через зрозуміння душі нації доходимо до глибшого і справжнього зрозуміння самої історії. Якщо критерієм вартости науки і методи є її пізнавальна спроможність, тоді саме тут стрічаємо найповніше виправдання історіософічної методи досліду. Цей факт я мав на увазі, закликаючи істориків України вчитися її зрозуміння від Ольжича.
„В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість ь українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху" (Ольжич, Сонце Слави).
Але ці риси національного характеру і душі є тільки основою, на якій виростають якості куди важніші і вищі.
„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицарська етика й чесноти: відвага, мужність, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести" (там же).
Отже, бойовий дух — це тільки той грунт, на якому виростають цінності вищі. Ольжич встановлює їхню гієрархію. Це лицарська етика і лицарські чесноти. А між ними Ольжич наголошує почування чи відчуття вищого обов'язку. І це є той характеристичний тон, це є та цінність, що її Ольжич відкриває перш за все у власній душі, а відтак у цілій історії України.
„Почуття посвячености землі, чинів і зброї спільноти, таке ж далекосягле своїм значенням, як Боже помазання її провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу" (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).
Цей імператив вищого призначення, посвячености, Божого благословення, віднаходить Ольжич на вершинах історичної свідомости України, — і підкреслюю його, — цей імператив посвячености і благословення, як найглибшу рушійну силу історії України. В усвідомленні цієї дійсної і препотужної сили вбачає Ольжич спасення України.
„Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення
738
начолі назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде". (У двадцятиліття, „Пробоєм" 1940).