Це не хвилевий підйом поетичного натхнення перенесений на візію історії, але це основна істина, що є основою історичного думання Ольжича і рівночасно основою основ його історіософічної концепції. Доказом Цього є факт, що причиною трагедії й упадку України, Ольжич уважає затрату цього почування вищого божественного призначення, посвячености і благословення.
„Затрата серед керівної верхівки України почуття безог-лядности власних ідеалів і постулятів та їх вищого посвячення, чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII-XIX столітті" (С.С.).
І навпаки, у віднайденні цього ідеалу, в його дійсності і здійснюванні вбачає Олег Ольжич запоруку перемоги нації і її безсмертности: „а вона буде" — це значить — „віднайде героїчний життєвий ідеал і з почуттям вищого благословення начолі, назавжди рішена на своїм шляху, спокійним ликом зустрічатиме негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".
Це ще один приклад, як прекрасно перекладає Ольжич свою власну поезію на таку ж прекрасну поезію в ідеологічній прозі. Почуття вищого благословення горить на його власному чолі. Наявність і дійсність почування святости в Ольжича я доказав понад всякий сумнів у моїх попередніх працях про нього. Саме тому, що цей вогонь горів у душі Ольжича, він зміг відчути і побачити дійсність цієї сили в історії України. Вогонь святости справді горить начолі цілої нації. Його нація „буде". Це те саме онтологічне „бути", що в його поезії: „Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте! ".
Стверджуємо, отже, що ідеологічні статті Ольжича дишуть тією самою атмосферою і виростають із того самого круга ідей, що його поезія. Ідеали героїзму, жертви, лицарської чистоти життєвого шляху, що він їх усвідомив собі як цінності, — ті самі ідеали знаходить він в історії нації. Це цілком вірне і природне, поскільки історія нації є процесом самоусвідомлення її духової сутности. І тому уся борня української нації набирає характеру священної борні за справу добру і святу проти сил теміні і зла. Це борня Святого Лицаря, що із недоступних Веж Космічного Монсальвату сходить на землю, щоб здійснити на ній новий лад, обороняючи добро і правду.
739
Так зрозумів Олег історію України. Його „Сонце Слави", це блискучий і безсмертний доказ, що в історії України насправді здійснюється оцей найвищий Ідеал цілого людства. Ідеал Святого Лицаря і Священномученика.
„Не диво ж, що князі заохочені сто літ пізніше іншим Володимиром — Мономахом до походу на половців, знають одне бажання: „Дай нам, Боже, зложити свої голови за Руську Землю і бути зачисленими до мучеників" (Київський літопис „Сонце Слави").
Той самий тон оборони святої і праведної справи відчуває Олег, як основну силу в усіх універсалах Хмельницького і підкреслює його так чітко, як ніхто з істориків України:
„ ... приходить нова доба. Підноситься козак ... на хвилях Чорного Моря, під мурами Кафи і Царгороду і таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому „рука Божа на братів, а разом неприятелів наших, савроматів польських, усюди скорої помочі подавала." (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).
Пригляньмося дещо ближче цій цитаті, щоб на цьому прикладі зілюструвати методу історіософічних дослідів Ольжича. Відмічуємо перш за все, що тут Ольжич вказує на цей вогонь вищого божественного призначення і благословення, що так сильно горів на чолі Богдана. Наведена Ольжичем цитата, що на перший погляд виглядає як риторична прикраса в стилі козацького барокко, виявиться цитатою з козацької хроніки Са-мійла Величка, вийнятою з промови на похоронах Великого Гетьмана. Наведемо її дещо більше повно в перекладі на сучасну мову:
„Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей добрий Вождь наш, за котрого головою не тільки ми, підручні його, але і вся Українська Річпосполита при щасливих успіхах довгі літа жити безпечно обіцювати собі могла. Помер той, котрому спільно з цілим козацтвом при правді своїй за вольності й стародавні права стоячому, всемогуча рука Божа па братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів польських, скрізь допомогу давала. Помер той, від котрого гармат і мушкетів дрижав цілий Схід Европи. Помер накінець той, котрого ділом оживлені, могли вже ніколи не вмерти стародавні права і вольності українські і всього Війська Запорозького.
До тебе звертаюсь, милий наш Вожде, Гетьмане Славного Війська Запорозького і цілої Козацькоруської України."
740
Що ж виявляється? За цитатою Ольжича криється глибока і натхненна козацька традиційна історіософія. Самійло Величко узмістовлює її у формі літературної промови, в якій заключається — згідно з барокковим стилем доби — оцінка Великого Гетьмана Богдана, дана нам самим безпосередніми носіями козацької державної свідомости, традиції і мудрости історії.