Що ж виявляється дальше? Кожне речення Ольжича є вислідом основних і глибоких студій, при чому із непомильною інтуіцією й ерудицією історика він опирається на всьому тому, що справді є виразом найвищої і найблагороднішої національно-державної свідомости України. Його думки — це не тільки думки натхненного поета, як міг би сказати якийсь цинічний матеріялістичний історик. Його думки й оцінки — це думки й оцінки вже виразно виявлені в історії України провідниками і Провідними думками нації. Що ж виявляється далі? Чим глибші будуть наші історичні досліди доби Хмельницького, тим більше вірною і повною виявиться оцінка Хмельницького, дана йому козацькою історією. А отже, це не суб'єктивне натхнення поета проектоване на історію, але найиравдивіша історична дійсність, до якої зрозуміння і відчуття дозріває тільки душа велика і натхненна.
На таких джерелах і на таких глибоких студіях будує Ольжич свою історіософію. Високе натхнення поета вчинило його тільки здібним, щоб відчути й усвідомити собі натхненну поезію вищого божественного благословення, що так виразно звучить препотужною симфонією в цілій історії України. Звичайна річ, що Ольжич веде цю лінію розвитку національної свідомости далі і вище. В цьому місці я підкреслюю тільки факт, що ці ідеї вже об'єктивно виявилися дійсними в історії України. Історіософія Ольжича, це не вислід його суб'єктивних поетичних настроїв, це не творчий суб'єктивізм..., але це об'єктивізм історичного процесу, для якого індивідуальна свідомість національного пророка чи вождя є тільки етапом у безпереривному процесі розвитку і самоусвідомлення Духа Нації. Природним вислідом цього факту є те, що творчість великих національних пророків вміщається на головній магістралі цього походу нації крізь, простори України.
Історик Грушевський побачить перш за все факт, що згадана промова на похороні Хмельницького не є історичним фактом, як і її автор, здогадний Самійло Зорка, секретар Хмельницького. Грушевський доказує, що Самійло Зорка, це сам Самійло Величко, а його промова на похороні Хмельницького є
741
літературною прикрасою хроніки згідно із стилем тодішньої доби.
Не маємо найменшого сумніву, що воно так. Але не маємо найменшого сумніву, що саме тому ця промова відбиває дійсну оцінку Хмельницького, дану йому козацькою традицією і що вона найвірніше відбиває козацьку ідеологію та історіософію.
Я дозволив собі спинитися довше иа цьому одному прикладі, щоб доказати, що ідеологічна творчість Олега Ольжича не є тільки гарними статтями, якими він загрівав серця націоналістів, але вони є тією справжньою, бажаною і довгожданою синтезою української духовости, якої так жагуче шукала українська публіцистика тридцятих років. А це тільки один приклад. Аналітичний розгляд твору „Сонце Слави" мусів би розростися до розмірів, в яких багато місця займала б полеміка із Грушевським. Ці томи повинні бути написані і щолйш на такій основі зрозуміємо справжню глибінь і велич історії України. Тоді виявиться, що Грушевський постійно не доцінював цієї рушійної сили історії України, а навіть і державницької свідомости проводу української нації продовж цілої історії, ще й зокрема тих високих і священних ідеалів мучеництва, посвяти, священного героїзму і лицарства, які могучою симфонією звучать в історії України. Матеріялістичний стиль історичного думання так сильно вбиває історичну правду, що дійсні рушійні сили історії видаються історикам тільки ідеалістичним мрякобіссям і до цієї категорії вони зачислюють також історіософію.
Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, прибитий на паль поляками. Його питають, що він просить. Він просить, щоб дзвонили дзвони над його живою душею. І сталося чудо. Кати дозволили дзвонити дзвонам. Серед такої торжественної святости вмирають в муках святі лицарі Богдана. І торжествепно дзвонять дзвони над невмирущою душею героя. Дзвони розгойдані у вічність. Я не знаходжу в цілій історії людства більш гідної, більш лицарської смерти серед найбільших і найжорстокіших мук, які знає історія людства. Цей Святий Лицар не сумнівається в тому, що його Бог міг його покинути. Хто не чує цих дзвонів над цілою історією України — той її не розуміє. Невже ж ця сила, що веліла так умирати козацькому старшині Хмельницького — це тільки ідеалістичне мрякобісся історіософії, панове історики? Невже ж це тільки поетичне натхнення Ольжича проектоване на історію, чи це дійсність історії проектована на духа Ольжича, його поезію й історіософію?!