742
Невже ж із питанням мученицької смерти не стрінувся кожен козак, що приставав до Козацького Ордену Лицарів? Кожен Козак, вирішивши непохитно бути готовим кожної хвилини прийняти таке мучеництво, ставав до бою, переборовши страх смерти ідеєю жертви життя — на вівтарі вищої правди, вищої над життя.
Історія козаччини взагалі не могла б існувати, якщо б не було козацького героїзму. Уроджені раби могли б зовсім добре існувати в неволі, незалежно від того, чи та неволя погана, чи трохи більше як погана. Тільки факт, що український народ не хотів і не міг бути рабом, — тільки цей факт учинив його підметом історії і випровадив на арену історичної дії.
Про хід історії рішає, отже, природа самого історичного підмету і ті дії, які цей підмет здійснює в історії. Обставини є, тільки тлом, є тільки зовнішньою площею для дії підмету. Але прагматисти і матеріялісти бачать в історії перш за все, а часом тільки т.зв. обставини. Каже індійська мудрість, що не є виною стовпа, коли сліпий його не бачить. Українські історики не побачили того стовпа рушійної сили української історії дарма, що на кожнім кроці історії його стрічали.
Але хтось міг би сказати на оборону історичного суб'єктивізму: „значить, виходить так чи так, що історик годен зрозуміти лише ті якості історії, які він розуміє у власній душі".
Воно справді так, що історик не може побачити історичний процес більше, чи глибше ніж иа 4е дозволяє йому перспектива його історичної методи, його світоглядового кругозору, але це не змінює факту, що є різні перспективні висоти, з яких щораз глибше чи дальше обіймаємо єдиний об'єктивний історичний процес нашої плянети. Коли б на українську націю дивитися тільки із перспективи дев'ятнадцятого століття, то ми могли б зовсім добре відкрити націю не героїчну, але гречко-сійну. Але це було століття Найглибшого упадку нації, її відпочинку, збирання сил, зимового сну, чи летаргу. І коли державницька свідомість починається для самого Грушевського аж Четвертим Універсалом, то з такої перспективи легко зробити помилку недоцінювання державницької свідомости в найбільш героїчних століттях історії України. Саме таке затісиення перспективи мусить дати соціялістичний чи громадівський світогляд історика. Але це тільки доказує, що дані історики стоять далеко позаду справжніх висот національно-державницької свідомости, навіть тієї, що вже об'єктивно знайшла свій вираз в історії. Не
743
мов дальтоністи, вони були сліпі на державницькі кольори в історії, або глухі на державницькі чи священно героїчні тонації проявлені в історії.
Отже, починаємо аж тепер розуміти, що історіософія є вірнішою історією України ніж яканебудь інша історія написана соціялістом, громадівцем, демократом, чи матеріялістич-ним ученим. В їхньому історичному вченні вони шукають тільки виправдання для своїх вузьких і збанкротованих теорій. А тому, що вони завдавали тон в науці — історіософія не вважалася наукою.
Тим часом, як ми уже бачимо, в цій історіософії дається глибше і справжнє пізнання рушійних сил історії України, а отже й самої історії. У світлі цієї науки Хмельницький напр. стає однією з найбільших постатей історії Людства, великим і святим Лицарем Добра, Правди і Волі. Дальший висновок із цього: цілу історію України слід піддати ґрунтовній перевірці в дусі історіософії Ольжича.
В історіософії Ольжича наступає нерозривне й інгерентне зв'язання і поєднання історичного українського думання з ідеологією українського націоналізму. Таким чином ця ідеологія самоусвідомлює своє глибоке історичне коріння у Вічно Зеленому Дубі Духа Нації. Від цього самоусвідомлення вона черпатиме свОю невичерпну снагу, свою непоборну потугу. Тому теж Ольжич кладе сильний натиск на твердження, що українська ідеологія виростає з історії України і з її духовости. Він не тільки заявляє це виразно, що ціллю і найвищим досягненням української націоналістичної ідеології є її „духова суверенність". (У двадцятиліття, Пробоєм 1940). Ідеологія українського націоналізму це не лише програма, що постала 1929-р. Цю ідеологію творив уже Віщий Боян, розвивав її автор „Слова про похід Ігоря", плекали її київські літописці, писав її шаблями з триста тисячами козаків Богдан Хмельницький, закріплювали її у слові козацькі літописці, писав Орлик Конституцію Козацького Ордену, шукав філософських і марольно-ідейних основ для неї Григорій Сковорода, дали їй натхненний вияв у віщому слові Тарас, Осип, Іван, Леся, Василь і врешті Олег, віщий і святий.