Оце є ідеологія українського націоналізму всеобіймаюча і жива Духом Нації, Безсмертна, як народ, велика, як його потуга, небосяжна, як його жертви і героїзм. Вона ще не виспівана, зривається щолиш до лету душею молодого орла, що пробує свої молоді крила проти бурі найгрізнішої.
744
Окремий розділ в цій ідеології треба би присвятити ідеї мучеництва і жертви, що її дуже виразно підкреслює в багатьох місцях своїх праць і поем Ольжич, як невідкладну частину української духовости. Ця ідея хоча б тому така важлива, що сам Олег, будучи вірним їй до кінця, свідомо приймає вінок святого мучеництва, як найвище завершення і як найвищу печать правди і правдивости своєї віри. Це не є ніякий пасивізм, ані безбожне несупротивлення Злу, — ні, ні, — це активна форма борні через потвердження ідеї найвищою жертвою свого життя.
Мушу ствердити, що філософія його спеціяльно-українсь-кого героїзму і жертви ще не знайшла свого завершення у філософії націоналізму, хоч Ольжич поклав для цього непохитні основи. З конечносте наука про дійсність жертви мусить сягати в метафізику й теологію. Тут також криється причина, чому українські матері ялісти чи соціялісти ніколи не будуть годні зрозуміти філософії жертв Базару.
З гордістю і радістю стверджую, що саме український народ здійснює цю ідею найповніше і найбільш послідовно в історії. І я бачу очима духа, на які висоти моральні заведе нашу націю жертва отих козацьких лицарів, що вмирали на палях під гомін священних дзвонів над ще втіленою душею. Жертва Круг і Базару, це вже усвідомлена жертва і філософія сама для себе. В Ольжича ця ідея знаходить самоусвідомлення у вираженому слові і в житті рівночасно. Він висказав цю філософію від імени всіх безчисленних жертв лицарів OУH і УПА, що в найбільш трагічних і героїчних подвигах умирали з гідністю пророків нового людства. Кожен з них вартий статуй із вічнотривкої бронзи.
Ось тут нація досягнула вищого ступня самоусвідомлення в самому процесі бою, ніж це сталося в процесі філософської творчосте нації. Але ця розбіжність буде вирівняна і напевно постане безсмертна система українського героїчного світогляду і філософії, вартих величі наших національних героїв. Знав про це Олег і саме ця правда довела його до відчуття святосте і божественносте нації:
„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог — Ти не покоління холопів. Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.
О, Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,
745
Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "
Аналітичний розгляд проблем зв'язаних із убожсствленням нації, вимагає окремої праці. Вона відносилася б радше до перспектив розвитку українського націоналізму, ніж до самої ідеології Ольжича, який не повторювався у своїй поезії й усе своє „вірую" замкнув у цитовані безсмертні слова його поеми „Незнаному Воякові". Але в цих словах замкнене усе невисказане і може невисказанне, що треба перш за все відчути серцем, а відтак пробувати сформулювати у філософські і релігійні правди.
До самого концентру ідей вищої посвячености належить Міт Роду, що його коріння шукає Ольжич знову ж таки в історії України і знаходить його знову ж таки у „Слові про похід Ігоря":
„Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. Г стрічаємо вже на прапредківському світанку нашого минулого „Дажбожих внуків" — легенду, що дає відчути силу цього міту божеського походження народу.
„Діти з коліна Яфетового", войовничого і післаного панувати, це хіба- тільки християнська метаморфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племени" („Сонце Слави").
Справді, дивні і віщі слова Олега. Основу для Міту Роду, основу для Міту Божественного Лицарства, знаходить він у предківському „Слові про похід Ігоря". Це там, у „Слові", його автор продовжує міт божественного Бояна, міт усієї героїчної літератури українського народу, в основі якого лежить непохитна віра, що українська нація — це діти Бога Сонця — Дажбо-га. їхнє місце і завдання в історії людства — це оборона добра і правди, їхнє послання, це не тільки бути на боці ясних, творчих, продуховлених сил історії і людства, — але їх завданням є саме творити оці цінності, здійснювати і Вести до них ціле людство, їхня борня — це борня проти синів Біса, проти демонічних сил у людській історії.
Цей міт був саме основою священногероїчпого думання і світогляду наших Предків.
Міт про „дітей Яфетового коліна", це хіба тільки (так, тільки і тільки) християнська метаморфоза першої й основної ідеї про вище, вибране походження і покликання племени. Ця
746
бліда метаморфоза первісного міту була його смертю. Нікого вже ие захоплювало, ані нікому вже в історії не давало справжнього натхнення походження від якогось мало відомого сина пророка чужого народу. Коли Ольжич уважає, що втрата міту про вище покликання й Божественне призначення України була її найбільшим нещастям, тоді слід цей момент — момент затрати Міту — віднести до втрати Мі ту Роду. Відродження цього Міту веде саме до відродження Нації і її великої віри. Але знов доводиться ствердити, що розгляд цих правд веде в майбутнє-. Це знов один із тих моментів передвісницького прозріння Олега, що відкриває перед Нацією нові світи її затраченого Міту.
Увесь концентр ще не висказаного, але вже так гаряче упрагненого Ольжнчем Великого Міту, прагнення Великого, Героїчного, Лицарського і Святого, замикає Ольжич в одній Ідеї і в одному символі „Сонця Слави". Ідея Слави, зрозуміла в поточний спосіб, як подив до людей чи історії, як пам'ять менше або більше тривала, — була б наявно недостаточною, як найвища ідея української духовости. Але ж не так матеріялістично розумів Олег свій Символ „Сонця Слави":
„Ідея Слави ... вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїчного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний наказ сповнення суспільно-етичного ідеалу" (Сонце Слави).
Слава в такому розумінні стає метафізичною сутністю, що обіймає собою усі найвищі духові якості нації, отже її героїзм, лицарство, жертву, благословення і святість. Зов Слави — це здійснювання в героїчній борні оцих найвищих і божественних ідеалів нації. Це категоричний імператив її найвищої морально-ідейної суверенності!. Це лицарські чесноти поєднані з Божою Благодаттю. Це Призначення Нації. Це найвище і най-святішс чим горіло благородне серце Олега, а для чого він не знайшов ще іншого Символу.
„Міг великого Роду жене її (націю) вперед по історичному шляху, що над ним світить Сонце провідної ідеї її свідомости, — огненно сліпуче Сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво" (Сонце Слави).
Не можна висловити цієї правди ясніше. Сонце Слави -— це Символ Призначення Нації, то її нація ще мусить знайти на своєму історичному шляху. Сонце Слави — це той основний гін і рушійна сила душі українського героя, що заведе його на
747
справжні висоти зрозуміння правдивого Призначення Нації. Ніде так ясно як тут не виступає передвісницька роля Ольжича в шуканні Світової Місії України. Сонце Слави світитиме над цілим світом, а не над малою полосою нашої плянети.
Так зрозумілий Символ Сонця Слави стає Сонцем свідомости Нації, її Вічним і Божественним Духом.
Не той жебрак, хто просить хліба, Зіщулившись біля воріт, А той, у кого серце — крига, І він забув про давній світ.
Згубив він предків честь і славу І їхні всі забув діла, Згубив мету й всі ідеали —-Чесноти криє всі імла.
І він — порожня шкаралуща, Що тільки ззовні має вид, -А все найкраще, невмируще В нім зціпеніло в чорний лід.
Не той жебрак, хто без свитини Та до мети все поспіша, А той, хто тут без цілі гине — Погасла в нього вся душа.
І він такий убогий духом, Не може він нічого дать. Жебрак без хліба, без кожуха Піснями вміє потішать!
У нього світ, мов на долоні, Безцінний скарб — його душа,
І словом він серця полонить -
Минулу славу воскреша!
І людям він дає надхнення Змагатись, працювать, любить І сіє у серцях прозріння, 748 І для народу кличе жить!