Тільки, — як здається — постать Мудреця, Учителя, Пророка, Гієрофанта, Мислителя, Віщуна, Мандрівного Філософа, чи Кобзаря.
Відомо, що типовими втіленнями цього Променя вважаються в історії людства такі постаті як Будда, Христос, Божественний Плятон, чи напр. Фребель, творець дитячих садків.
Справді видимі і безсумнівні провідники української нації, як Сковорода, пробудник українських пробудників, чи Шевченко, властивий пробудник сучасної української національної свідомости, чи безліч інших пробудників і продовжувачів діла Григорія і Тараса, — всі вони видаються нам перш за все великими чоловіколюбцями і учителями, а не провідниками в організаційному змислі цього слова.
Стрічаємо віч-на-віч найгрізніше питання української дійсности. Стрічаємо віч-на-віч... не знаємо чи... найбільшу велич, чи найбільшу трагедію української нації.
Загляньмо відважно в очі цього українського Сфінкса.
Чи це недосконалість другого Променя (отже Прапору), чи може недосконалість нашого розуміння Проводу?
Відповідь справді не є легка.
Недосконале є в першу чергу наше розуміння Проводу. Правдивий Провідник — це Дух Нації у довгій черзі своїх втілень. Божественна Мудрість і Всеобіймаюча Любов є основними атрибутами справжнього Провідника. Без цих якостей правдивий провід був би неможливий.
760
761
Цьому питанню я присвятив багато місця і уваги у моїх працях про Шевченка і Сковороду, показуючи і доказуючи їх правдиву провідницьку ролю у житті нації.
Однак примітивна уява про провідника, при склонності до ідеалізації молодого українського героя, бачить його радше у старшині військового типу. Ця примітивна уява не бачить факту, що всі військові старшини є тільки другорядними виконавцями справжньої Волі і справжніх наказів виданих Духом Нації.
Військові старшини були б на своєму місці у ролі послу-шних виконавців цих наказів, якби їх духовість, їх ідейний світ, їх здисциплінована дія і борня були повністю і без застережень виразом їх відданости і послуху Духові Нації.
Невже ж вони не йшли за голосом Духа Нації, — спитаємо затривожені.
Цей голос якоюсь мірою живе у душі кожного українця. Але виразом цього голосу є і той дядько, що йому не треба держави і той юнак, що зірвався до бою і знає покищо тільки хто є його ворогом. Розвоєвий ідеал нації на кожному ступені розвитку, є зідентифікований із власним світоглядом і із власними нормами цінностей. Він, як правило, є все забарвлений і нерозривно змішаний із обмеженою особовістю, із усіма її обмеженнями, отже часто егоїзмом чи засліпленням.
Коли ж немає визнаного виразника духової програми нації, а що більше немає впорядкованої чи загальновизнаваної системи національних цінностей, національного світогляду, а головне національної віри, — то це у висліді дає хаос, в якому кожний утотожнює свій власний світогляд із завданням нації. Це все творило пригожий грунт для атаманії, самопокЛиканих „вождів", ...
Невже ідеологія України не була досить чітко виражена Сковородою, Шевченком, Федьковичем, Франком, Лесею Українкою...
Справді українська духовість була .в своїй основі зало-жена у працях цих великих духів України.
Обов'язком виконавців було якнайпильніше шукати основ для своєї дії у цих джерелах і наказах. Що ж сталося...
Ідеологія Сковороди чи Шевченка видавалася декому надто... синьою, тобто „ідеалістичною" — тобто, як вони це розуміли, якоюсь буцімто „відірваною від дійсности", якоюсь буцім-то „недійсною", „непрактичною", „недієздатною".
Сталася звичайна історія. Дядько не зрозумів Шевченка. Прогнав його від себе. Жовтий Промінь не реагував на Синій
Промінь. Приймав його остільки, оскільки деякі елементи духовости Шевченка, як їм здавалося, відповідають їх світосприйманню. Із Гайдамаків Шевченка вони зрозуміли тільки, що це поема пекла і помсти. Вони не зрозуміли, що це Поема Братерства і Всепрощення, Поема Синього Променя, не могли піднестися до зрозуміння справжніх духових висот Синього Променя України, вираженого у творах Сковороди і Шевченка.
З другого боку слід ствердити, що цей Синій Промінь України не набрав якогось оформленого виду, — якогось тіла проводу, групи, чи організації. Він і не міг появитися як втілений у якійсь організації, заки заіснували живі тіла живих героїв, що були б готові цей Синій Промінь сприняти до своєї душі у послусі і натхненні Правдивого Духового Причастя.
Кажучи простіше, Синій Промінь не міг бути прийнятий опортуністичним дядьком так довго, поки цей дядько не пробудив у собі героїчного світосприймання. Опортуністичний дядько мусів дозріти до героїзму... битий Лихом.