Хто з українських письменників,не полюбив Гуцульщи ни саме за старинність і багатство її звичаїв і обрядів? Франко, Коцюбинський, Гнатюк, Хоткевич, Шухевич, Кобилянська, Па
78
човський, а з мистців Новаківський, Мороз та інші, були залюблені на все життя в Гунульщині. Осип Федькович просто перейняв старинну Віру і писав молитви до Білобога. Назвали його божевільним і в літературі не згадується про його „язичество"... Його драма „Довбуш" жде ще на студії оригінального світогляду Федьковича.
Мені довелося прожити півтора року на теренах Гуцуль-щини. Там стався дивний пролом у моєму житті. Це чудо Великого Пробудження вивершилося одного світанку в пречудовий Схід Сонця на священній горі Ґрехіт.
Озброєний вже тоді знанням Ригведи і Авести, я знав глибоку мудрість виявлену в цих найстарших пам'ятниках арійської Віри і Духовости. Там усе дише чистим і первісним духом так нерозривно зв'язаним з природою, як українська духовість.
В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби і натхнень відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію.
Я черпав пригорщами з мудрости Вед і Упанішад і через аналогію робив деякі заключення відносно нашої забутої та знищеної національної Віри. „СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ" опанувало своїм чаром і поезією мою душу ще. в гімназії. Цілі частини його я знав напам'ять.
В той час і ще давніше підчас студій Ригведи я утотож-нив понад усякий можливий сумнів Божество Індри з Перуном.
Вибухало часто палке, горіюче натхнення, яке я утотожнював з об'явленням.
Тоді я почав послідовно шукати відгуків чи засвідчень про нашу рідну Віру у записах чужих письменників, в яких є якінебудь згадки про часи зудару старинної Віри з жорстокою заборчістю християнізму. Дуже тут пригодився Саксо Грамматікус із його прекрасним описом святині Свантевита. Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Сван-тевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках.
Я зрозумів теж, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу.
Деякі важливі сліди я знайшов в історії Литви Нарбута, а зокрема засвідчення про Троїстість Перуна та сліди легенд, які я знав з Ригведи. Не було найменшого наукового сумніву
79
про безперервну, хоч ріжновидну тяглість арійської Віри саме споконвіку.
Назрівало обурення проти доби, коли так звана „Свята Римська Імперія Німецького Народу" винищувала цілі народи, ось як балтійських Прусів, буцімто поширюючи християнізм. А вже перед тим Шевченко, а далі студії Грушевського, навчили мене розуміти історію вірорелігійних цькувань папи римського в добу козацьких визвольних війн.
Звичайно, мені допомагали критичні і нового напрямку досліди порівняльної лінгвістики і філології відносно історії культур і філософії. Зокрема славна лекція Макса Мюлера в Лідсі про основи і значення порівняльного релігіознавства, яке на його думку змінить обличчя людської історії.
Так постала суцільна система відродження староарійської, старослов'янської і строукраїнської Віри. В ділянці філософії я дійшов до висновку, що метафізичні й онтологічні системи можна висловлювати однаково добре через мітологію, ритуал, а далі через психологічну інтерпретацію Божества. Европейська метафізика Канта, Шопенгауера, Фіхте, чи братів Шле-гелів, а зокрема система Гегеля — це тільки один напрям у формуванні метафізики, саме в Европі, як європейської психо-метафізичної школи.
Я мріяв про віднайдення оригінальних староукраїнських текстів. Студія „СЛОВА" переконала мене, що такі мусіли існувати, як існувала ще власна традиція нашої історії за княжих часів.
В одній із розмов на цю тему проф. Стасяк сказав мені, що перебуваючи в Західній Европі, він чув неясну вістку, що десь у Бельгії є якісь старослов'янські тексти із дохристиянської доби. Вістка була непевна і загальна, очевидно, я найменше не мав змоги слідкувати за її джерелом. Ця розмова виринула в моїй пам'яті, коли я стрінувся з наявністю „Дощечок Ізенбека" в Лондоні, друкованих в журналі „Жар-Птиця"...
„ЖАР-ПТИЦЯ" Дееь мабуть у 1967 році (точніша дата є в листах) мій знайомий п. Євген Попівський передав мені вістку, що журнал „Жар-Птиця" є в Британському Музеї.