Як би не було, однак, то греки мусіли звідкись до Греції примандрувати, здогадно із півночі. Коли?
788
Сьогодні, після відчитання лінеарного скрипту „Бі" із Крети, знаємо напевно, що дату первісної міграції треба пересунути приблизно на дві тисячі літ до часів Гомсра, себто у третє тисячоліття до н.е. Сьогодні знаємо напевно, що т.зв. мікен-ська культура, що давніше вважалася не геленською, а якоюсь „середземноморською" була просто геленською культурою, бо пам'ятники писані і відчитані лінеарним скриптом „Бі", є просто пам'ятниками старшої доби грецької мови, багато старшої від мови Гомсра. В додатку, деякі періоди цієї культури можемо датувати.
Стоїмо, отже, перед конечністю ревізії питання первісного розселення греків із індоєвропейського материка. Зовсім незалежно від того, чи називали вони себе „данайцями" від Дунаю, чи ні, знаємо сьогодні напевно, що грецьку культуру не можна зачинати від Гомера і Гезіода, але треба її початки пересунути припаймігї у трете тисячоліття до н.е.
Знаходимо, отже, термінує „нон анте квем", себто час перед яким не могло відбутися вилонення грецьких мов із індоєвропейського мовного материка, до якої небудь мовної стадії, ми могли б це вилонення віднести. Отже грецькі мови відділилися від індо-европейського мовного материка, чи від якоїсь похідної галузі чи родини, найпізніше у третьому тисячолітті до н.е., або значно скоріше, якщо прийняти конечність посередніх стадій для спеціялізації иротогрецьких діялектів.
Думаю, що відчитання письма лінеарного „Бі" на Креті, це знаменний факт, який вносить яскраве світло в питання первісного відокремлення поодиноких галузей індо-европейських мовних родин від їх материка.
Із цією темою стрінемося ще далі при розгляді слів — УРУ —„вору" — „еврі". Тема можливості відносного датування первісного розселення за спробами історичної реконструкції матеріялу відомого із самого тільки порівняльного мовознавства ще дуже молода і вимагає окремого розгляду. У праці представленій сьогодні, я не переходжу до висновків загального порядку, але відмічую тільки те, що мені видається придатним чи обоснованим на грунті дослідженого матеріялу, а саме:
Великі ріки Дон і Дунай були напевно названі народами, які розуміли ці назви і відчували їх як великі, почесні і гідні великих рік. Народи ці не могли назвати ріку, не розуміючи її назви. Стверджую далі, що залишки розуміння цієї назви стрічаємо в Риґведі й Авесті, — двох найстарших пам'ятниках індо-
789
аійських мов.. Проблема датування цих пам'ятників є нажаль знову одною із найскладніших проблем в історії цих культур.
У моїй праці пз. „Студії над Ригведою", я відмітив конечність ревізії питання її дати. Але й загально прийняте, „обережне", хоч слабо обосноване датування „Ригведи" періодом около 1,500 років до нашої ери, теж дає нам дату початку другого тисячоліття, як здогадну найпізнішу дату відділення індо-арійців від індо-европейського мовного материка. Але ж знову треба залишити довший промежуток часу на період прото-індо-арійської спеціялізації мовного розвитку. Це знову ж таки переносить нас принаймні у третє тисячоліття.
Відділившися від материка — мовно і територіяльно — ці галузі затримали ще довший час слова „дана" — „дану", як велика, переможна ріка, але відтак ця пам'ять затратилася. При чому „Дану" залишилася в Риґведі матір'ю великого Змія, чи Демона „Вритри", що його перемагає у боях на індійському грунті новий індо-арійський Бог-Переможець „ІНДРА".
В „Авесті", ближчій до Европи іранській вітці індо-арій-ських мов, залишилося повне і чітке значення слова „дану".
Натомість, стверджую далі, живе значення цього слова і значення назви „Дунай" і „Дон" — залишилися вповні живими серед народів, які залишилися на теренах між басейнами обох рік, або в їх сусідстві, які цю назву можливо створили, а в кожнім разі розуміли як українці чи осетинці. Ці останні заховали навіть її первісне значення аж до сьогодні. Додаймо до цього, що на теренах довкруги гір Кавказу стрічаємо кілька назв із складовою частиною „дон", як „АРДОН", „ФІЯЛДОН", „ГІЗЕЛЬДОН", звучання яких є індо-арійське/ можливо вже спеціялізоване іранське. Ці назви — це залишки етапів розселення, подібно як назви „дон" у Великій Британії.
Коли зважимо, що модерна порівняльна філологія відкриває цілу плеяду мов іранської галузі, як згадана осетинська із головним „іранським" діялектом чи мовою, далі согдійська, хорезмійська, хотанська і ціла мовна група тохарських мов, тоді насувається просте припущення, що всі ці мови (і замандровані з ними назви), є залишками великого переселенчого руху їндо-арійців від їх материка у відомому напрямі через Кабуль до Індії. Мова Пашту чи Пушту, мова сьогоднішнього Афганістану, належить очевидно до тієї самої галузі іранських мов, які є свідками й залишками великого походу й здвигу, який — як сьогодні собі -уявляємо — не був одноразовим походом, але рухом цілих тисячоліть.