Це дуже важливе значення для нашого досліду. Мусимо над ним зупинитися.
Сонце, як відомо, не досягає зеніту в наших поміркованих зонах на північній півкулі. Його висота на небі зумовлена степенем географічної ширини та порою року, цебто нахиленням земної осі до екліптики.
Отже, Сонце не є Найвищим Небом. Воно рухається, змінює своє місце на небі — як інших сім плянет, що їх відкриють потім.
Але ж навіть для голого ока віщуна, що мав обов'язок творити річний календар, було ясним, що сонце не займає найвищого місця на небесах. Тому Сонце чи Бог Сонця буде — як це вивчимо далі — Сином Сварога, цебто Сварожичем. Сином не у людиноподібному уявленні про Божество, за зразком якоїсь людської родини, але сином у розумінні еманації, цебто вилонювання Світла Сонця із його ще вищого Світло-творчого Начала. Сонце виринає із Світу Світла, із Небес Сварога, із Небес — дослівно в числі многім.
Найрідніша дитина Вічного Світла, наш найрідніший Батько, якого ми є внуками.
Найвище Небо — це Космічний Простір, який рисується над нами між зоною сонця і полярною зорею.
Але ж відмітьмо рішуче, що така обсервація Небес можлива тільки в наших зонах, приблизно між 40° до 60°. На
155
рівнику сонце досягає зеніту. Воно там не було б Сином Найвищого Неба — Сварожичем.
Але продовжуймо наш розгляд значень: слова "СВАР".
6. Y значенні Найвищого Неба — це третій Світ, — світ потойбічний у значенні метафізики і теології. Отже, це небеса в релігійному значенні слова як місце перебування душ і духів і, звичайно, самих Богів. Це, отже, Небеса Сварога, але й ВІН САМ рівночасно.
7. Слово "СВАР" є рівночасно дієслівним коренем чи просто дієсловом, що значить: „світити, блистіти, бути ясним, ясніти". Звідси теж той сам дієслівний корінь уживається в іменниковому значенні, як от:
8. Світло) отже, аж тут і Сонце як Світло. За це Світло-Сонце боряться Богове для людей, щоб могли вони існувати.
9. Отже, також: Вільне, Радісне Існування.
Отже, тут кінчимо із словниками. Отже, СВІТ як СВІТЛО, як РАДІСТЬ і СВЯЩЕННІСТЬ ІСНУВАННЯ так, як це розуміли наші предки і так, як розумітиме СВІТЛО-СВІТ українська національна філософія і віра, а за нею ціле майбутнє людство.
Світло і Радість як дійсність Світо-Світла. Це праосновне поняття дає нам теж ключ до зрозуміння душі наших прапредків і прапредків наших братньокровпих народів, що ставлять себе на боці Світла як сини Світла.
Основну, вічну й метафізичну основу всесвіту вбачали й відчували вони у світлому, радісному, вільному: існуванні Світу як Світла.
Тут треба б почати писати цілі томи української онтології. Бо саме онтологія народів розкриває нам таємницю їхньої душі. Слово ж є світотворчою силою. Однак, це питання виходить поза рамці цієї праці. Віровизнавчу сторінку цієї онтології я висловив у своїй віровизнавчій праці п. з. "Про Перуна Знання Таємне". Тут доводиться вернути ще до граматичних зауважень.
Отже, це слово як іменник у санскриті виявляє ще слабші (в граматичному значенні, форми "CYP" — із довгим "уу". Для нашої праці це важливий лінгвістичний факт. Він вказує на старовинність цього слова. Воно в деяких відмінках немов закостеніло у своєму ще старшому, архаїчному звучанні і не приймає нормальних для пізнішого історичного санскриту, закінчень, і хоч звучить у Ведах як СВАР, але й виявляє виразно свою давнішу, слабшу форму "сур" із довгим " У".
156
Стільки розказує нам словник Бетхлінга у його повному семитомовому виданні, до якого відсилаю всіх моїх наукових критиків.
Коли ж від словників перейти до літератури й до текстів, тоді відкривається перед нами цілий світ, блискучий світ поезії, мітології у пов'язанні із тим словом із цілим багатством його значеиевого обсягу. Маю тут на увазі перш за все "Гимни Ригведи".
До розгляду цього слова в текстах маю намір перейти
далі.
Доводиться однак у лінгвістично-порівняльній частині перейти до розгляду форми "Свар" і "CYP".
Історія слова „Сонце"
Іпдо-европсйськс порівняльне мовознавство є наукою відносно молодою. Свій розквіт у 19-ому столітті завдячує вона головно пізнанню санскриту, як теж пізніше мови Авести, хоч уже перед тим відмічували мовознавці споріднення деяких європейських мов. Подібність чи споріднення слів дається устійнити не на прикладі поодинокого слова, але на основі ствердження певних фонетичних, цебто мовнозвукових з'явищ у групах слів. Деякі із так стверджених мовних правил мають ширше, деякі вужче застосування. Перші здогади учених виявлялися дуже часто недійсними при дальших дослідах, що підважувало авторитет молодої науки. Вольтер, як відомо, глузував собі із такого мовознавства, кажучи, що порівняльне мовознавство — це така наука, в якій голосні нічого не важать, а приголосні дуже мало. Виявилося, що те, що справді важить у цій молодій науці — це не зовнішні подібності чи збіжності звуків, але, сказати б, закономірність фонетичних з'явищ, стверджена відносно цілих груп слів або фонетичних груп у словах. Далі, деякі вчені були схильні переоцінювати значення цієї, умовно кажучи, "закономірности", бо тут усе є місце і на вийнятки і на індивідуальні майже одноразові з'явища, як теж слід брати до уваги довгі періоди історії мови, у яких впливи схрещувалися чи відбувалися в різну Добу на різних стадіях розвитку мов, які взаємно одна на одну впливали. А проте, також у цих випадках не маємо до діла із випадковістю, але й ці рідкісні з'явища теж мусять знайти свос обгрунтування в законах фонетики.