Отже, дивним дивом спостереження Саксонця не позбавлені деякої симпатії для старої віри, а зокрема для лицарської оборони твердині Аркони, якої лицарі, як побачимо, воліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним наукової уваги і докладної критичної аналізи.
Хочу в цій .частині праці відмітити одну подробицю опису, на оборону мого твердження про окрему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.
200
В описі Богослуження перед святинею Свантевита Найвищий Священик культу бере в руки величезних розмірів колач, спечений на меді, і ставить його поміж собою та громадою вірних, звертаючися до них із запитанням, чи вони бачать його, цебто — чи бачать його постать поза величезним людського розміру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:
— "Щоб на другий рік його не бачили!"
І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, щоб колач, або „коловай" був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбору, ще більшого „коловаю".
І тут стрічаємся з важливим фактом потвердження правдивосте такого обряду, — потвердження не менше важного як самі розкопки Шухгардта.
Бо саме такий зворот, таке благословення, чи доклади таку відповідь маємо стверджену і в українському фолкльорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком священної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши "КОЛЯДУ" на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму відповідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам.
А отже, т;акий традиційний елемент обряду записує Саксонець як елемїнт Богослуження в 1168 році!
Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із „Історії" Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не студіював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.
А однак, обряд є той сам! І записані Саксонцем слова є слово в слово такі самі, як ще й досі в обрядах початку 20-го сторіччя. Несподівано для нас маємо тут точне датування обряду як усенароднього обряду Великого Всенароднього Єднання.
Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ділили відтак між цілим народом і це було всенароднім причастям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, Його ламали руками!
Стоїмо перед доказом, безсумнівним твердим доказом старовинностй українських обрядів. Старовинности і їх Священного Достоїнства! Отже, довгий є шлях від острова Руґії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.
201
Це доказ не тільки сивої старовини наших обрядів у ранній, світанково ранній добі історії людства, але куди важливіший доказ прапервісної релігійно-обрядової єдности цілого простору слов'янського розселення від Ватіканського півострова до... острова Руґії на північно-західніх теренах слов'янського розселення. Звичайно, із бігом часу розвинули поодинокі народи ще й свої власні обряди чи звичаї, але розвинули їх на грунті прапервісної спільноти, у якій були вже міцно зарисовані основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї і Богослуження.
Сьогодні ми збираємо їх залишки. Шукаємо їх у розсіяних свідченнях тих, що вогнем і мечем нищили нашу націю і нашу прабатьківську віру.
Шукаємо їх у розкопках, у розкопках чужинців, що не подбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудовою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукаємо їх під землею.
Шукаємо їх в останках звичаїв і обрядів, у піснях чи переказах слов'янських і балтійських народів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.
Саксонець Письменний Про напад на державу Руґії та знищення святині Свантевита
(Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум CL XVII етц, пп. 821 етц.)
Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Руґію в ріж них місцях та, знайшовши всюди нагоду до грабунку, але ніде до вирішальної битви, ведений гарячкою проливання кро-ви, вирішив здобувати Аркону облогою. Ця твердиня Аркони розташована була високо на вершку узгір'я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена, не штучно збудованими, але природними укріпленнями, бо стрімкі узбіччя узгір'я мають вигляд укріплених мурів і ніяка стріла вистрелена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір'я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що опливало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, якого нижня частина була із землі, а вища з дерева перемішаного з глиною.