Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався "Станіца". На маргінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: „Ствати-ра". Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам довірили арконці оборону свого городу. Він відмічує також, що це знамено — "Станіца" — було в надзвичайній пошані, яка "майже рівнялася маєстатові всіх Богів".
У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріяла-
206
ми вогонь під головною дерев яною оборонною вежою над воротами твердині. Це вирішило про вислід облоги. Численні оборонці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть, аніж данську неволю.
Постали бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб приглядатися битві.
"Священне знам'я" згоріло у пожежі городу.
На боці данців воювали теж "Померани" під проводом "Казимира" і "Богіслава". Вони сподівалися нагороди у вигляді приділу землі за цю їх участь в нищівному поході проти ру-гіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони завелися у сподіваннях і почували себе обдуреними.
Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умови підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом із своїм рабством — "правдиву віру з усіма звичаями за взором данців".
З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних звірів, дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін.
При тій нагоді відмічує автор ось яку "драматичну" подробицю свого оповідання. Наводимо в перекладі:
"Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли навколо".
Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також цілу святиню "предали вогневі" —-а "із дерева укріплень збудували церкву".
„Так замінили вони знаряддя війни на мешкання миру!" — заявляє тріюмфально данський літописець.
Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейшли, — що треба було аж двісті років, щоб згерманізувати Ру-ґію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов'янського звучання. Визволення від чорта і несення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від "поганства" і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.
Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені здатися. Важливу ролю при цьому відігравала дипломатія єпископа Аб-сальона. Ці події описані широко і в подробицях.
Горе переможеним!
Піддався з черги город названий „Гарц" — за моїм здогадом, мабуть, перекручення назви "Градець" — себто менший город. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.
Свідоцтво Тітмара
Ми навели найповніший із історичних опис статуї старого слов'янського Божества, який рівночасно давав нам уявлення про саму його святиню та деякі обряди і вірування. Заки перейдемо до аналізи свідоцтва Саксонця, мені видається доцільним навести чи познайомитися із іншими найважливішими джерелами, відомими в історії.
Отже наведімо опис святині в Ретрі із „Хроніки Тітмара". Вона прийнята в науці як одне із важливих джерел до історії слов'янсько-германських відносин. Запис цей старший на півтора століття від "Історії Данії" і дасть нам змогу провести далі критичні зіставлення й порівняння.
Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеалогічне дерево із роду Вальбек достовірно відоме. Свою кар'єру завершив він як єпископ Мерсебурга над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Гале. Твердиня Мерсебурґ була укріплена Гайнріхом Першим як фортеця проти слов'янства. Тітмар живе у часі вибуху й розмаху німецької експансії, яка маскувалася в той час свіжою ще "ідеологією" Священної Римської Держави Німецької Нації" (Дас гайліге роміше Райх дер дойчен націон). Місто Мерсебурґ було надкордонною твердинею. Воно на захід від Липська, себто сьогоднішнього Ляйпцігу. Основною ідеєю, яка закривала і загрівала до цієї відомої в історії „екс-панзії" було бажання Риму "навернути" східню й північну частину Европи на християнство, та бажання тодішньої Німеччини завоювати ці землі. Отже, "Свята Держава" — цей титул дістала вона разом із благословенням із Риму — запопадливо виконувала оце "навертання" вогнем і мечем, яке закінчилося не тільки
"наверненням", але цілковитим знищенням цілих народів. В нашому випадку це будуть слов'янські лютичі, що замешкували й мали свої держави над Балтійським морем, у краю, що звався "Волинь".
Свідоцтво такої „святости" держави німецької нації є саме "Хроніка Тітмара, спископа Мерсебурзького", який являється ідеологом і апологетом політики Оттонів і Гайнріха Першого, цебто систематичного поневолення, витискання й винищування східньопівнічного слов'янства та литовських надбалтій-ських народів. Вистачить глянути на мапу історичної Великої Німеччини, щоб побачити успіхи такого ширення християнізму.
Подібно як і Саксонця не будемо, отже, підозрівати нашого автора в об'єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 року. Вартість його хроніки подібно як і Саксонця різно оцінювана і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, уважаються компіляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої буде зачерпнуте наше наведення, уважається достовірністю та описує сучасні Тітмарові події, походи й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, у країні, якої мешканцівназиває він "лютичами". Про них говорить він наступне:
"Лютичі були колись невільниками, але через нашу (німецьку) несправедливість вони тепер є вільні".
Капітально щира "ідеологія"! Справедливим є поневолення лютичів. їх недостатнє покарання було "несправедливим", наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно "ненавернені". Такі поняття мав єпископ Мерсебурга про слов'ян чи надбалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксонських за те, що вони виявляли млявість і бездарність у веденні війни із тодішньою Польщею.
Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслідки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським морем змушують нас користати із його „Хроніки" у відношенні до фактів, воєнних подій і подекуди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об'ємистої "Хроніки" наведемо тільки місце, яке відноситься до опису святині і Божества в Ретрі. Пам'ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відноситься до місця далеко віддаленого від Руґії.
Свій опис починає словами, які самі за себе кажуть про його наставу до віри інших народів: