Первісні племена полян, радимичів, в'ятичів чи дулібів
437
436
уже були свідомі того, що вони належать до великої Української держави зі столицею в Києві. Ця свідомість допомогла їм позбутися своєї племінної окремішности і злитися органічно в єдину українську націю. Очевидно, це сталося не відразу, а в довгому •історичному процесі, в якому можна знайти і показати залишки племінної окремішности, але загально вже можна говорити про свідомість державної нації, яка має свою виразно окреслену й окрему від інших державно-національну культуру Руси-Ук-раїни.
Герої народних билин, казок чи легенд уже знають, що їх осередок, їх святиня — це Золотий стіл Володимира, "Красного Сонечка" в Києві. І бачимо як народні лицарі сходяться до цього осередка, бо там їх слава, їх честь і життя, там їх володар.
Існувала ціла література епічних поем у стилі поем Бояна, що про них і нині так документально свідчить "Слово про похід Ігоря", як теж численні відблиски цієї літератури, заховані в літописах.
Все це не можна назвати культурою "примітивного фолкльору", тим більше, що це була культура цілого народу, а не тільки однієї родово-лицарської його верстви. Микула Селяни-нович так і славиться саме своїм селянським родом, та й інші лицарі билин і легенд приходять до Золотого столу Володимира від свого плуга. Проте всі вони із славного свого роду.
* Дослідники українського фолкльору, а ще більше історики літератури, які недооцінювали державно-творчого значення фолкльору, вчинили кривду українській культурі, намагаючись вкласти її у прокрустове ложе чужинецьких понять, схем і норм цінностей.
Михайло Грушевський цілком слушно включає усну словесність в історію української літератури. Це і є скарбниця української літератури. Західньо-европейська історія літератури охоплює тільки ті пам'ятки, що написані відомими авторами. Але ж і народна література, "писана" чи "не писана", є виявом духового життя нації, висловленого мистецьким словом, саме "красним словом"; вона виконувала успішно своє завдання у відтворюванні ідеальних зразків поведінки, характеру, емоцій і світосприймання, не гірше, ніж писана література, яка перед винайденням друку була доступна тільки вузькому колові людей. Отже вже сама основа розподілу на "писану" і "неписану" літературу має тенденцію понижувати цінності "неписаної", себто словесної літератури, як меншевартісної. Крім цього історія тільки „писаної" літератури відгороджує її від джерел, себто від всенародної творчости попередньої доби чи теж і сучасної, із якої двірські поети черпали безсумнівно цілими пригорщами.
438
Тут слід відмітити ще одну характеристичну прикмету української культури переддержавної і, тіередлітературної" доби. Вона повністю була виявом передхристиянської України і віддзеркалює тодішній світогляд нашого народу. Зокрема всі його обряди були пов'язані з календарем соняшного циклу та Божественности. Цю віру християни назвали „поганською" від латинського слова "паганус", себто — сільський, народний. Отже, була це віра сільського люду, що відрізняла його від віри двірсько-міщанської верстви, яка скоріше прийняла зразки християнської віри з Візантії.
Вже Нікейський Собор погодився з існуванням поширеної обрядовости, зокрема з календарем соняшного циклу, й культу соняшного Божества, що у вигляді мітраїзму був масово поширений серед римських і візантійських легіонерів. Так постало своєрідне двоєвір'я, в якому в наверствування старого календаря вкладено християнський зміст. Тоді, власне, "Дієс На-таліс Соліс Інвікті", себто день народження Непереможного Сонця, проголошено Різдвом Христа. Подібно і в інші свята старого календаря вкладено зміст християнських подій чи чинів святих.
Це саме явище повторилося і в Україні, де витворилося своєрідне перемішання двох релігійних культів, відомих в історії української духовости як т. зв. "двоєвір'я". Але ж двоєвір'я поняття пізніше. З погляду багатовидностй культу Божества перед тим не було ніякої суперечносте в прийнятті якогось нового аспекту прояву Божественности чи назви Бога, яка походить від старослов'янського чи навіть від загально-індосвропейського сло-ва-поняття. Прикладом такого "двоєвір'я" є культура і світогляд автора "Слова про похід Ігоря", де світ стародавніх божеств є не тільки поетичною прикрасою поеми, а й світовідчуванням та світорозумінням самого автора.