— Адже ж він мав побачити, що я — графиня, бо він нащадок того ж високого роду!
— О пані графине! — сказав Дідеріх. — Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?
— Звичайно, — пані фон Вульков. — Вони пізнають одне одного лише із самих манер.
Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен — усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:
— Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.
І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:
— Панове, битва виграна!
— Якби і в нас це робилося так легко, — сказав її чоловік. — Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?
— Пане президенте! — Дідеріх приклав руку до серця. — Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.
— Гаразд, — сказав Вульков.
— Тому що, — вів далі Дідеріх, — у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, — повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, — і це — сам його величність кайзер!
Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.
— Найіндивідуальніша особа, — пальнув він. — Людина пориву. Мислитель!
— Так, так, — сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп’яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.
— Панове… — він затнувся, — ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.
Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:
— Панові президенту це відомо?..
— Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.
Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності — і чи тільки приписав? «Я змету всю їхню крамничку!» І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож…
Тим часом Вульков говорив:
— З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект — тоді годі! — і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.
Дідеріх опанував себе.
— Це… це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!
Доктор Шеффельвейс пополотнів.
— Тоді, значить, знову будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат… — Він зовсім злякався. — Цебто, звичайно, Кюлеман теж друг Еугена Ріхтера…
— Критикан! — просопів Дідеріх. — Суб’єкт, який не знає батьківщини! — Він крутив очима. — Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!
— Ну і що тоді? — спитав Вульков.
Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.
— Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, — сказав Дідеріх.
Доктор Шеффельвейс зауважив:
— Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.
На що Вульков гумористично:
— Ну, а в рейхстагу ми — його ниркові камені.
Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.
Він нахилився президентові до вуха і шепнув:
— Його духівниця!
— А що?
— Він відписав увесь свій спадок містові, — поважно пояснив доктор Шеффельвейс, — Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.
— Збудуєте притулок? — Дідеріх зневажливо пирхнув. — Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?
— Ах, он як, — Вульков схвально кивнув Дідеріхові. — Скільки у нього монет?
— Принаймні півмільйона, — сказав бургомістр і запевнив: — Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб…
— Це дуже легко зробити, — заявив Дідеріх.
Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.
— Боже милосердний! — простогнала вона. — Все загинуло.
— Та ну? — мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: «Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!» Інший голос поправив: «Чаю». Магда повторила: «Кави!» Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: «Прошу того і другого», після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.
— Публіка! Вона завсігди звір! — проскреготіла вона.
— Невдача завжди можлива, — сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові:.
Дідеріх відповів так само багатозначно:
— Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.
Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові. Хай бургомістр поки що зраджує своїх друзів і наобіцяє Вулькову спевнити всі його бажання під час виборів.
— Моя сестра дурепа, — заявив Дідеріх, — я їй потім покажу, де раки зимують!
Пані фон Вульков зневажливо посміхнулася.
— Бідолашна, вона робить усе, що може. Але з боку публіки це справді нестерпне зухвальство і невдячність. Адже щойно цю публіку підняли на таку височінь і запалили прагненням до ідеалу.
Дідеріх сказав проникливо:
— Пані графине, не тільки вам самій довелося на гіркому досвіді скуштувати це. Громадське життя завжди таке. — Він подумав про високі почуття, які охопили всіх після його сутички з образником величності, і про злигодні, що настали потім. — Але кінець кінцем справедливість усе ж таки звитяжить! — виснував він.
— Авжеж! — сказала вона з усмішкою, яка нібито визирнула із-за хмар. — Добро, правда, краса.
Вона простягла йому свою вузьку руку.
— Мені здається, мій друже, ми розуміємо одне одного…
І Дідеріх, усвідомлюючи всю важливість моменту, з уклоном підніс її руку до губів. Він приклав потім свою руку до серця і здушеним від хвилювання голосом мовив:
— Вірте мені, пані графине…
Небога і юний Шпреціус лишилися, нарешті, самі. Пізнавши одне в одному зневажену графиню і бідного двоюрідного брата, вони втямили, що призначені одне для одного, і почали разом мріяти про майбутню пишноту, коли під золоченою стелею, разом з іншими обранцями, покірні і горді, в промінні сонця його величності… З грудей авторки вирвалося зітхання.
— Вам я можу це сказати, — зітхнула вона. — Мені тут дуже бракує двору. Коли з народження належиш, як я, до двірського вельможного панства… І от…
За її пенсне блиснули дві сльозинки. Ця трагедія сильних світу цього, яка відкрилася Дідеріхові, так уразила його, що він став наввипинки.
— Пані графине! — стримано і уривчасто сказав він. — Значить, таємна графиня — це… — Він злякався і змовк.
Саме цієї миті бургомістр своїм нудним голосом виказував президентові, що вільнодумні більше не висуватимуть кандидатури Кюлемана, бо хочуть провести в радники доктора Гейтейфеля. Він був згодний з Вульковом у тому, що треба вжити заходів проти цього, поки ще ніхто не чекав розпуску рейхстагу…
Дідеріх, нарешті, знову наважився заговорити, тихо і обережно:
— Пані графине, правда, все закінчиться добре? Вони одружаться?
Пані фон Вульков з тактом і самовладанням поклала край інтимності, яка щойно постала між ними. Легким світським тоном вона пояснила:
— Боже мій, любий докторе, що ви хочете, злощасні гроші! Неможливо, щоб молоді люди були щасливі одне з одним.