— Вам можна сміятися, мій любий! Ви не знаєте, який скарб ваше обличчя. Мені б ваше обличчя і нічого більше — через десять років я був би міністром.
— Ну, ну, — сказав Дідеріх. І додав: — Всього обличчя вам навіть не треба, тільки вуха.
— Хочете їх продати мені? — спитав Ядасон і так глянув на Дідеріха, що той злякався.
— А хіба це можна? — непевно спитав він.
Ядасон, цинічно сміючись, уже підходив до доктора Гейтейфеля.
— Ви ж спеціаліст у галузі вух, пане докторе…
Гейтейфель сказав йому, що справді здійснюються — хоч поки що тільки в Парижі — операції, які зменшують наполовину розмір вух.
— Навіщо зразу всі? — сказав Гейтейфель. — Половину ви спокійно можете залишити собі.
Ядасон уже опанував себе.
— Чудовий дотеп! Розповім у суді. Ах ви, шахраю! — І він поплескав Гейтейфеля по череві.
Дідеріх тим часом зайнявся своїми сестрами, які вийшли з гардеробної, вже перевдягнені для балу. Їх вітали і поздоровляли з усіх боків, а вони розповідали про свої враження на сцені.
— Чай — кава. Боже, як ми хвилювалися! — говорила Магда.
Дідеріх як брат також приймав віншування. Він ішов посередині, Магда повисла у нього на руці, а руку Еммі він затримував силоміць. Вона сичала:
— Облиш цю комедію!
А він серед сміху та привітань сопів:
— У тебе, щоправда, була маленька роль, та будь утішена, коли тобі взагалі дають грати. Подивися на Магду!
Справді, Магда ніжно горнулася до нього; здавалося, вона ладна демонструвати щастя дружної родини доти, поки він побажає.
— Крихітко, — з лагідною пошаною сказав він, — ти мала успіх. Але можу тебе запевнити, що я також. — Він навіть зробив їй комплімент: — А ти сьогодні дуже мила. Для Кінаста ти, мабуть, занадто хороша.
Після того, як на довершення всього пані фон Вульков, уже виходячи, зичливо кивнула їм, сестри і брат зустрічали на своєму шляху тільки найвідданіші обличчя. Залу звільнили, схований за групою пальм оркестр заграв полонез. Дідеріх дуже шанобливо схилився перед Магдою і, тішачися з свого тріумфу, пішов з нею в другій парі, зразу ж за майором Кунце, який ішов у першій парі. Так пройшли вони повз Густу Даймхен, якої ніхто не запросив. Вона сиділа коло горбатої панни Кюнхен і дивилася їм услід з таким виразом, наче її побили. Вигляд її справив на Дідеріха майже таке ж саме враження, як Лауерів у в’язниці.
— Бідна Густа! — сказала Магда.
Дідеріх насупив брови:
— Авжеж, авжеж, такі наслідки.
— Але по суті, — і Магда подивилася на нього спідлоба, — наслідки чого?
— Це байдуже, дитино моя, тепер нічого не зміниш.
— Діделю, ти все ж таки запроси її потім на вальс.
— Не можу. Треба знати свій обов’язок перед самим собою.
По цьому він зразу ж покинув залу. Саме цієї хвилини молодий Шпреціус, тепер уже не лейтенант, а знову гімназист, запросив панну Кюнхен. Він, мабуть, зробив це з поваги до батька горбатої. Густа Даймхен лишилася сидіти. Дідеріх обійшов бічні кімнати, де літні чоловіки грали в карти; Кетхен Цілліх, котру він застукав за дверима з якимсь актором, наставила йому носа, і він увійшов до буфету. Там за столиком прилаштувався Вольфганг Бук і малював у своєму блокноті матерів, які сиділи вздовж стін зали, чекаючи дочок.
— Дуже талановито, — сказав Дідеріх. — А вашу наречену ви вже намалювали?
— З цього боку вона мене не цікавить, — відповів Бук так флегматично, що у Дідеріха виник сумнів, чи зацікавився б Густин жених її пригодами з Дідеріхом у «куточку кохання».
— Вас взагалі не зрозумієш, — розчаровано сказав він.
— Зате вже вас без найменшого зусилля, — відказав Бук. — Тоді на суді під час вашого довгого монолога мені хотілося намалювати вас.
— З мене досить і вашої промови; це була спроба, на щастя, невдала, викликати недовір’я і зневагу в очах широких кіл громадськості до моєї особи і моєї діяльності.
Дідеріх блискав очима. Бук здивовано помітив це.
— Ви, здається, образилися. А я так хотів сказати вам приємне. — Він похитав головою і всміхнувся задумливо і захоплено. — Чи не випити нам пляшечку шампанського? — спитав він.
Дідеріх висловив сумнів:
— Мені з вами… — Але, подумавши, поступився. — Суд установив, що ваші закиди були спрямовані не проти мене одного, а проти всіх націоналістів. Цим, на мій погляд, питання вичерпане.
— Що ж, тоді вип’ємо гейдсику? — спитав Бук. Він змусив Дідеріха цокнутися. — Ви повинні все ж таки визнати, любий Геслінгу, що так докладно, як я, вами взагалі ще ніхто не займався… Тепер я можу вам сказати: ваша роль на суді цікавила мене більше, ніж моя власна. Я потім розіграв її вдома перед люстром.
— Моя роль? Ви, певно, хочете сказати — мої погляди? Щоправда, для вас типовий представник нашого часу — актор.
— Тоді я мав на увазі… іншого. Але ви бачите, наскільки я спостережливіший… Якби мені завтра не треба було обороняти пралю, яка начебто вкрала спідні у Вулькових, я, може, грав би Гамлета. За ваше здоров’я!
— За ваше здоров’я. Для цього ви, звичайно, не потребуєте поглядів.
— Боже, у мене теж є погляди. Та чи завжди ті самі?.. Отже, ви радите мені іти на сцену? — спитав Бук.
Дідеріх уже відкрив рота, щоб порадити йому це, але тут підійшла Густа, і Дідеріх почервонів, бо подумав про неї, коли Бук ставив своє питання. Бук мрійно сказав:
— А тим часом моя ковбаса з капустою пригоріла б, а це така смачна страва.
Але Густа, підкравшися ззаду, затулила йому очі й спитала:
— Хто це?
— А от і вона, — сказав Бук, поляскуючи її по руці.
— Мужчинам тут весело? Може, мені піти? — спитала Густа.
Дідеріх поспішив принести їй стільця, але насправді краще залишився б на самоті з Буком, гарячковий блиск у Густиних очах не віщував нічого доброго. Вона говорила швидше, ніж звичайно.
— По суті, ви чудово підходите один одному, ви тільки дуже церемонитеся!
— Це взаємна повага.
Дідеріх затнувся, потім зробив зауваження, яке вразило його самого:
— Власне кажучи, щоразу, коли я розлучаюся з вашим нареченим, я шалію від злості, але при зустрічі знову радію. — Він випростався. — Якби я не був націоналістом, він зробив би мене ним.
— Зате якби я був ним, — лагідно посміхаючись, сказав Бук, — ви б одбили в мене всяку охоту до цього. Тут уся принада.
Але Густа, мабуть, була заклопотана чимось іншим; вона зблідла і проковтнула слину.
— Я тобі зараз щось розповім, Вольфгангу. Б’юся об заклад, що ти знепритомнієш!
— Пане Розе, будь ласка, чарку геннесі! — крикнув Бук. Поки він мішав коньяк із шампанським, Дідеріх схопив Густу за лікоть і, користуючися з того, що цієї хвилини музика грала особливо гучно, благаюче зашепотів:
— Не робіть дурниць!
Вона зневажливо засміялась.
— Доктор Геслінг боїться. Йому ця історія здається занадто бридкою, а на мою думку, вона тільки кумедна. — І з гучним сміхом: — Що ти скажеш? Говорять, що твій батько з моєю матір’ю… ти розумієш? І тому ми з тобою… ти розумієш?
Бук неквапом похитав головою, потім посміхнувся:
— Хай собі говорять.
Тоді Густа перестала сміятися.
— Що значить — хай собі говорять?
— Ну, якщо нецігчани вірять таким речам, тоді це для них справа звична, а коли так, це не має жодного значення.
— Словами каші не помастиш, — сказала Густа.
Дідеріх визнав за потрібне гарантувати собі безпеку.
— Помилка може статися всюди. Але не можна безкарно нехтувати думкою своїх ближніх.
Густа зауважила:
— Вольфганг гадає, що він занадто добрий для цього світу.
А Дідеріх:
— Ми живемо в суворий час. Хто не борониться, має загинути.
Тут Густа в болісному захопленні вигукнула:
— Доктор Геслінг не такий, як ти! Він захищав мене! Я маю докази, це мені сказала Мета Гарніш, яку я кінець кінцем примусила говорити. Він взагалі єдиний, хто захищав мене. Він на твоєму місці підкупив би тих, котрі насмілюються обмовляти мене!
Дідеріх потвердив це кивком голови. Бук весь час вертів у руках келиха і розглядав своє відображення в ньому. Раптом він поставив його на стіл.
— Хто ж вам сказав, що я охоче не підкупив би кого-небудь, першого, хто попадеться, бо всі вони майже однаково підлі і дурні? — І він підморгнув.