Було вже зовсім темно, але, може?.. Від страху в Дідеріха аж у душі похолонуло, і він прискорив ходу.
За міською брамою битий шлях вів до горба, де стояв Швейніхенський замок і де колись маленький Дідеріх разом з пані Геслінг солодко завмирав від жаху перед привидом. Про таку дитячу легковажність він тепер і не думав; навпаки, виходячи з міста, він через кілька кроків звертав на Гаузенфельдський шлях. Він робив це ненавмисне і навіть якось нерішуче, бо не хотів, щоб хтось застав його тут. Але він не міг стриматися: велика паперова фабрика вабила його, як заказаний рай; він не міг не наблизитися до неї на відстань кількох кроків, не покружляти навколо неї, не заглянути хоч крадькома за її мури… Якось увечері Дідеріха злякали голоси, які залунали в темряві зовсім близько. Він ледве встиг заховатися в рів. І поки якісь люди, певно, службовці, що чомусь затрималися на фабриці, проходили поблизу, Дідеріх сидів, зажмуривши від страху очі, бо відчував, що їх пожадливкй блиск може виказати його.
Коли він уже повернувся до міської брами, серце йому все ще калатало, і він наважив зайти куди-небудь випити пива. Біля самої брами стояв «Зелений ангел», шинок найнижчого гатунку, що похилився від старості; був він брудний і мав недобру славу. Щойно в склепистому проході щезла якась жінка. Дідеріх, раптом пойнятий жадобою пригод, поспішив за нею. Коли світло стаєнного ліхтаря впало на жінчине закрите серпанком обличчя, вона хотіла затулити його ще й муфтою, але Дідеріх уже впізнав її.
— Добрий вечір, панно Цілліх.
— Добрий вечір, пане докторе.
І обоє зупинилися, роззявивши роти. Кетхен Цілліх перша забурмотіла щось про дітей, які живуть у цьому будинку і яких вона мала привести до недільної школи свого батька. Дідеріх хотів щось сказати, але вона вела далі все квапливіше. Ні, діти живуть, власне, не тут, але їхні батьки бувають у шинку і ті батьки не повинні нічого знати про недільну школу, бо вони соціал-демократи… Вона зовсім заплуталася, і Дідеріх, який спершу думав лише про своє нечисте сумління, раптом збагнув, що Кетхен перебуває у ще набагато складнішому становищі. Тому він навіть не намагався пояснювати свою приявність у «Зеленому ангелі», а просто запропонував їй разом почекати на дітей у шинку. Кетхен боязко відмовлялася що-небудь випити, але Дідеріх, не слухаючи її заперечень, замовив і для неї пива. «За ваше здоров’я», — сказав він, і на його обличчі можна було прочитати іронічний спогад про те, що під час їхньої останньої зустрічі в затишній вітальні пасторського дому вони мало не стали нареченим і молодою. Кетхен червоніла та блідла під своїм серпанком і розливала пиво. Вона разу у раз безпорадно підводилася із стільця і поривалася піти геть; але Дідеріх посадовив її в самий куток, а сам розсівся навпроти неї на всю широчінь проходу. «Діти зараз прийдуть», — добростливо сказав він. Але замість дітей прийшов Ядасон; він раптом став перед ними і дивився на них, мов скам’янілий. Кетхен і Дідеріх теж не ворухнулися. «Отже, все ж таки правда!» — подумав Дідеріх. Ядасон, очевидно, теж думав щось подібне. Ні один, ні другий не знали, що сказати. Кетхен знову заговорила про дітей і недільні школи. Вона говорила благаючим голосом і майже плакала. Ядасон невдоволено слухав її, він навіть зауважив побіжно, що деякі ситуації для нього надто заплутані, — і при цьому кинув на Дідеріха інквізиторський погляд.