Провісник, навпаки, викликав у нього сум, бо достоту був схожий на товстуна Деліча в усій його колишній п’яній доброчесності. Це змусило Дідеріха пильніше придивитися до облич дружнів, усюди він пізнавав новотевтонів. У них виросли бороди і животи, а задля боротьби проти суворого часу вони одягалися в бляшані лати. Очевидно, не всі рицарі жили за сприятливих умов. Обличчя багатьох були зморщені, їхні коліна підгиналися, і вони нагадували скромних чиновників середніх віків; інші виглядали ще менш блискуче. Проте зустрічатися з ними було б дуже приємно. Взагалі Дідеріх уже з першої хвилини помітив, що почуває себе на цій виставі, як удома. Щити і мечі, багато брязкучої бляхи, монархічні погляди, вигуки «слава!» і «хай живе», і високо підняті прапори, і німецький дуб: хоч сам виходь на сцену!
Що стосується жіночої половини брабантського суспільства, то тут можна було бажати кращого. Густа глузливо питала, яка ж із них та, з якою він… Може, та коза в обвислому платті? Або та гладка корова з золотим обідцем між рогами? І Дідеріх уже ладен був зупинитися на брюнетці в корсеті, але своєчасно побачив, що в усій цій історії саме вона була не бездоганна. Її чоловік Тельрамунд поки що поводився досить коректно, але, очевидно, і тут грала роль якась підла плітка. На жаль, німецькій вірності, навіть там, де вона являла собою таке блискуче видовище, загрожували єврейські підступи темноволосої раси.
Під час виходу Ельзи зразу з’ясувалося, на чийому боці перевага. Простодушний король не мав потреби підходити до справи так об’єктивно: яскраво виявлений германський тип Едьзи, довге світле волосся, поведінка, що потверджувала чистоту раси, вже заздалегідь давали певні гарантії. Дідеріх уп’явся в неї пильним поглядом, вона звела очі і мило всміхнулася. Він схопився за бінокль, але Густа вирвала його.
— Значить, це Мере? — просичала вона. Він багатозначно посміхнувся. — Ну і смак у тебе! Не занадто для мене втішно! Дохла єврейка!
— Єврейка?
Мере? Звичайно, адже Її прізвище Мезеріц, і їй сорок.
Він розгублено взяв бінокля, який Густа глузливо простягла йому, і пересвідчився у правдивості її слів. Авжеж, сама мішура. Дідеріх розчаровано відкинувся на спинку стільця. Проте невинність Ельзи, яка наперед втішалася жіночими радощами, зворушила його так само, як короля і рицарів. Божий суд здавався і йому винятково вдалим виходом, принаймні ніхто не буде скомпрометований. Що рицарі не потраплять до пастки, можна було передбачити з самого початку. Очевидно, трапиться щось незвичайне. Музика робила своє діло, готуючи глядача до всього. Рот у Дідеріха розтулився, а очі його були такі дурні й блаженні, що Густа тихцем душилася від сміху. Тепер Дідеріх, був підготовлений, всі тепер були підготовлені, Лоенгрін міг з’явитися. Він, з’явився, весь блискучий, відіслав чарівного лебедя, засяяв ще сліпучіше. Дружні, рицарі і. король були так само вражені, як і Дідеріх. Недарма існують вищі сили… Так, найвища сила була явлена тут у чарівному блиску! Все одно яке крило у шолома — лебедине чи орлине! Ельза, певно, знала, чому вона впала перед ним навколішки. Дідеріх із свого боку блиснув поглядом на Густу, у нй зникла охота сміятися. Вона також знала, що це значить, коли всі тебе обмовляють, і наречений тебе покинув, і ніде не можна показатися, і тільки лишається сховалися від очей, і раптом приходить герой і рятівник і, знехтувавши всім, одружується з тобою!
— Хай буде так! — сказав Дідеріх, кивком голови вказуючи на Ельзу, що стояла на колінах, тимчасом як Густа, опустивши очі, з розкаянням і покорою пригорнулася до його плеча.
Дальші події передбачити було легко. Тельрамунд поводився просто неймовірно. Проти влади не борються. До її речника Лоенгріна навіть король ставився скорше як скромний васальний князь. Він вторував переможному гімнові: на славу свого володаря. Підпору добромисності галасливо вшановували, крамольникам лишалося струсити порох Німеччини, з ніг своїх.
У другій дії — Густа, лагідна і покірна, досі ще їла мигдаль у цукрі. — був насамперед показаний в благородних тонах контраст, між блискучим, без будь-якого дисонансу, банкетом добромисних, що святкували в освітлених залах палацу, і обома похмурими, морально занепалими бунтівниками, які валялися на брукові. «Вставай мерщій, подруго бід моїх». Дідеріхові здавалося, що якось він уже сам вимовив ці слова. Він пов’язував Ортруду з деякими особистими спогадами: підла баба, що й казати, але щось ворушилося й Дідеріховій душі, коли вона обплутувала свого йолопа і підкоряла його собі. Він марив… Порівняно до цієї дурепи Ельзи, якою Ортруда крутила, як заманеться, в ній було щось властиве енергійним і суворим дамам. Щоправда, з Ельзою можна було одружитися. Він глянув скоса на Густу. «В такій любові сумніву нема», — сказала Ельза; і Дідеріх до Густи: