— Будемо сподіватися.
Після цього товстун Деліч оголосив дружням і рицарям, які добре виспалися, що тепер у них з ласки божої новий монарх. Вчора ще вони чесно і вірно служили Тельрамунду, сьогодні були чесними і вірними підданцями Лоенгріна. Вони вже дозволяли собі мати власну думку і приставали на все, що їм нав’язували. «Рейхстаг ми ще також приберемо до рук», — поклався собі Дідеріх.
Та коли Ортруда хотіла ввійти до собору раніше за Ельзу, Густа обурилася:
— Це вже занадто, це мене завжди злостить. Адже в неї тепер нічого нема, і взагалі!..
— Жидівське нахабство, — пробурмотів Дідеріх.
А втім, він не міг не закинути Лоенгрінові — м’яко висловлюючись — необережність, коли той прямо віддай на Ельзин розсуд, чи відкрити йому своє ім’я і цим погубити всю справу, чи ні. Не можна вимагати так багато від жінок. І навіщо? Йому не було потреби доводити дружням, що, всупереч критиканові Тельрамундові, він чистий і незаплямований; їхні націоналістичні погляди були поза всякими підозрами.
Густа пообіцяла, що в третій дії відбудеться найчудесніше, але за це їй належиться ще мигдалю. Коли мигдаль був уже в її руках, залунав весільний марш, і Дідеріх Почав підспівувати. Без бляхи й прапорів дружні багато втрачали в урочистому поході, та й Лоенгрінові було б краще не з’являтися в камзолі. Побачивши його, Дідеріх зайвий раз пройнявся свідомістю важливості мундира. Дами із своїми прокислими голосами нарешті щасливо пішли геть. Але король! Він ніяк не міг розлучитися з молодими, хитрував і, очевидно, охоче лишився б у ролі глядача. Дідеріх, якому король весь час здавався занадто недолугим для цього суворого часу, тепер просто назвав його йолопом.
Нарешті той вийшов, а Лоенгрін і Ельза на канапі заспівали про «щастя, яке дає лиш бог». Але чим довше вони співали, тим ближче присувалися одне до одного, причому їхні обличчя раз у раз зверталися до Геніша. Диригент і оркестр, здавалося, розпалювали їх; це було зрозуміло, бо Дідеріх і Густа, сидячи вдвох у ложі, також тихенько посапували і дивились одне на одного розпаленими очима. Почуття корилися чарівним звукам, які Геніш викликав своїм ритмічним погойдуванням, а руки йшли слідом за почуттями. Дідеріх просунув свою руку між спинкою стільця Густи та її спиною, обійняв її знизу і самозабутньо бурмотів:
— Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!
Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: «Ночі дихання солодко думку туманить», як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: «Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!» Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. «Ти така ж дурна, як Ельза», — заявив він, бо саме цієї хвилини Ельза ризикувала всім, випитуючи у чоловіка його політичні таємниці. Крамолу було остаточно поглумлено; з божої помочі, зрадницький замах Тельрамунда не вдався; але жінки — Дідеріх повинен був це визнати — діяли, коли їх міцно не прибрати до рук, мабуть, ще небезпечніш за крамольників.
Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.
Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і «німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ»: браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. «Всі сумнівалися в мені», — він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім’я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.
Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був — протягом трьох днів — третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.