Дідеріх зміряв його співчутливим поглядом.
— Розмаху за вашого часу ще не знали, Сетбіре. В наші часи люди не бояться ризику. Головне, щоб рух був. Згодом ви зрозумієте, чому мені вигідно було продати будинок.
— Так, ви теж зрозумієте це тільки згодом. Коли ви збанкрутуєте або коли ваш зять, пан Кінаст, віддасть вас до суду. Ви пускаєтеся на різні махінації, завдаючи шкоди вашим сестрам і матерії Коли б я дещо розповів панові Кінасту… Мені тільки дорога пам’ять вашого батька, якби не це, я б вас погубив!
Старий втратив самовладання. Він верещав, сльози гніву виступили під червоними повіками. Дідеріх підійшов до нього впритул і підніс кулака до його носа.
— Тільки-но спробуйте! Я доведу, що ви обкрадали фірму від самого початку. Ви гадаєте, я не вжив заходів?
Старий також підняв тремтячого кулака. Вони гнівно пирхали один на одного. Сетбір крутив налитими кров’ю білками; Дідеріх блискав очима. Потім старий відступив.
— Ні, цього не можна допустити. Я завжди був вірний слуга старому господареві. Моя совість вимагає, щоб я віддав решту своїх сил його спадкоємцеві.
— Звичайно, місце тепленьке, — сказав Дідеріх жорстоко і холодно. — Будьте задоволені, що я просто не вигнав вас на вулицю. Пишіть зараз же заяву про звільнення зі служби; я наперед даю згоду.
І він вийшов.
У нотаріуса він зажадав, щоб у запродавчому листі покупець називався «невідомий». Карнауке посміхнувся.
— Невідомий! Це непогано, Пан фон Квіцін відомий нам усім.
Нотаріус також посміхнувся.
— Розумію, — сказав він, — пан фон Квіцін округляє свої маєтки. Досі на Мейзештрасе йому належав тільки маленький шинок «Курка». Але тепер він веде переговори і про дві ділянки, розташовані за вашою, пане докторе. Тоді його володіння межуватимуть з міським парком, і в нього буде місце для величезного саду.
Дідеріх знову затремтів. Він пошепки попросив нотаріуса тримати все це, поки буде можна, в таємниці. Потім попрощався, заявивши, що не має часу.
— Знаю, — сказав поручик, затримуючи його. — Радісний день, сніданок у готелі Рейхсгоф. Я цілком готовий.
Він розгорнув поли поганенького зеленого пальтечка і показав на свого пом’ятого сюртука. Дідеріх із жахом оглянув його, спробував опиратися, але поручик знову грозив секундантами.
Нареченій урвався терпець, обидві матері втирали їй сльози під уїдливі посмішки приданих дам. І цей молодий утік! Магда і Кінаст були обурені; а між Швейніхенштрасе і Мейзештрасе улягали гінці… Нарешті Дідеріх з’явився, хоч на ньому був старий фрак. Він навіть не попросив пробачення. В ратуші і в церкві всі помітили його стурбованість. З усіх боків висловлювали зауваження, що такому шлюбові не буде щастя. Пастор Цілліх у своєму зверненні також згадав про те, що земні блага скороминущі. Його розчарування було зрозуміле. Кетхен не прийшла зовсім.
За весільним сніданком Дідеріх сидів мовчки; його думки явно були зайняті чимось іншим. Навіть їсти він часто забував і дивився кудись у простір. Лише поручикові Карнауке щастило привертати його увагу до себе. Щоправда, той старався, як міг; уже після супу виголосив тост за наречену, супроводжуючи його натяками, які, відповідно до кількості випитого вина, були ще не під силу присутнім. Але Дідеріха більше стривожили інші слова Карнауке, які той супроводив підморгуванням у його бік і які, на жаль, змусили замислитися й Кінаста. Момент, що на нього Дідеріх чекав із завмиранням серця, настав: Кінаст підвівся і попросив дозволу сказати йому два слова на самоті… Але тут поручик Карнауке гучно постукав об склянку і, виструнчений, схопився зі стільця. Банкет, уже досить галасливий, зненацька стих; на витягнутих пальцях Карнауке висіла блакитна стрічка з хрестом, край якого блищав золотом… А-а! Вигуки й віншування! Дідеріх простяг обидві руки: майже нестерпне блаженство ринуло від серця до горла, він заговорив безтямно, сам не знаючи, що скаже.
— Його величність… Нечувана ласка… Скромні заслуги, непохитна вірність…
Він уклонявся; коли Карнауке передавав йому хреста, він притулив руку до серця, заплющив очі і завмер, начебто перед ним стояв той інший, хто дарував. Під сонцем ласки Дідеріх відчував: ось вони, порятунок і перемога. Вульков спевняв угоду. Влада спевняла угоду з Дідеріхом! Орден корони четвертого ступеня блищав на його грудях, угода набирала чинності: пам’ятник Вільгельмові Великому і Гаузенфрльд, гроші і слава!