Ця служба кидала його без перепочинку з місця на місце аж до самої ночі і, нарешті, привела до будинку німецького посольства, де його величність мав прийняття. Тривале перебування найвищої особи в посольстві дало Дідеріхові змогу піднести свій настрій в найближчому шинку. Він зліз на стільця перед дверима і звернувся до народу з промовою, перейнятою націоналістичним духом, в якій пояснив пасивній юрбі переваги твердої руки і справжнього, не фіктивного монарха… Весь залитий червоним відблиском каганців, які палали перед будинком німецького посольства, Дідеріх, стоячи на стільці, широко роззявляв рота під перпендикулярно настовбурченими вусами, блискав очима і ціпенів, наче кам'яний, — і юрбі, очевидно, було цього досить, щоб розуміти його, бо вона раділа, плескала в долоні і кричала щоразу, коли Дідеріх виголошував славу кайзерові. Із поважністю, в якій відчувалася погроза, Дідеріх від імені свого кайзера і страшної моці свого кайзера приймав Вияви захоплення з боку чужої країни, після чого зліз із свого стільця і знову припав до вина. Кілька земляків, не менше від нього збуджених, цокалися з ним і, за звичаєм рідної країни, пили, не відстаючи від нього. Один з них розгорнув вечірню газету з величезним портретом кайзера і прочитав замітку про пригоду в порталі Квіріналу, винуватцем якої був якийсь німець. Лише завдяки цілковитому самовладанню чиновника з кайзерової особистої охорони пощастило запобігти гіршому; портрет цього чиновника був уміщений поряд із заміткою. Дідеріх дуже легко пізнав у ньому себе. Хоч схожість була тільки загального характеру, а прізвище цілковито перекручене — обриси обличчя і вуса були відтворені вірно. То ж Дідеріх побачив кайзера і себе на одному газетному аркуші, побачив кайзера і його вірнопідданого, виставлених на подив усьому світу. Це вже було Занадто. З вогкими очима Дідеріх випростався і заспівав «Варту на Рейні». Вино, яке було таке дешеве, і ентузіазм, який невтомно підживлявся, призвели до того, що коли повідомили про від’їзд кайзера з посольства, Дідеріх уже втратив свою бездоганну поставу. Проте він зробив усе, що було йому під силу, щоб спевнити свій обов’язок. Плутаючи ногами, побіг з Капітолія, спіткнувся і покотився далі сходами. Унизу, на вулиці, спільники по чарці наздогнали його, він стояв, повернувши обличчя до муру… Світло смолоскипів і тупіт копит: кайзері Усі, хитаючись, побігли за екіпажем. Дідеріх — ніяка витримка вже не допомогла йому — простягся, де стояв. Двоє з міської сторожі знайшли його; він сидів у калюжі, притулившися до стіни. Вони пізнали чиновника з особистої охорони німецького імператора і з глибокою тривогою схилилися над ним. Але зразу ж перезирнулись і зайшлися несамовитим реготом. Особистий чиновник, дякувати богові, не був мертвий, бо хропів, а калюжа, де він сидів, не була кров'ю.
Наступного вечора в театрі, на парадній виставі, кайзер мав незвичайно поважний вигляд. Дідеріх помітив це, він сказав Густі:
— Тепер я знаю, для чого я витратив стільки грошей. Згаданих моє слово, ми будемо свідками історичного моменту!
Передчуття не омилило його. В театрі з’явилися вечірні газети, і стало відомо, що кайзер від’їздить сьогодні ж уночі і що він розпустив свій рейхстаг. Дідеріх, такий же поважний, як і кайзер, пояснював усім, хто сидів близько, значення події. Крамольники не посоромилися відхилити військовий законопроект! Націоналісти підуть за свого кайзера в бій не на життя, а на смерть! Він сам уже найближчим поїздом виїде додому, запевняв він, на що йому відразу ж указали поїзд… Хто був невдоволений, так це Густа.
Нарешті ми вирвалися з Неціга, і, дякувати богові, грошей у нас вистачає, можна собі це дозволити! А з чого ж це я два дні нудилася в готелі, а тепер мушу стрімголов повертатися назад тільки через…
У погляді, який вона кинула на кайзерову ложу, було таке обурення, що Дідеріх визнав за потрібне виявити величезну суворість. Густа теж підвищила голос, кругом шикали, а коли Дідеріх почав блискати очима і давати відсіч ворогам, вони запропонували йому задовго до відходу поїзда покинути залу разом з Густою.
— Порядних манер я в цієї наволочі не бачив! — голосно сопучи, заявив він на вулиці. — Взагалі, що тут гарного, хотів би я знати? Хіба що погода!.. Милуйся усім цим старим мотлохом, що на кожному кроці муляє очі! — накинувся він на Густу.
— Я ж милуюся, — жалібно сказала Густа, знову приборкана.