Механік удав, що вражений.
— Хіба ви не знаєте? Старий Бук всюди розповідає, що ви зовсім не такий уже запеклий націоналіст. Ви тільки хочете дешево купити Гаузенфельд і розраховуєте, що одержите його за меншу ціну, якщо Клюзінг побоїться втратити деякі замовлення через те, що він не націоналіст.
— Він так говорить? — спитав Дідеріх, скам’янівши.
— Він так говорить, — повторив Фішер. — І ще він говорить, що зробить вам послугу і закине Клюзінгові слівце, Тоді ви знову заспокоїтеся, говорить він.
Тут Дідеріх вийшов із задубіння.
— Фішере! — коротко продзявкав він. — Запам’ятайте, що я вам скажу. Ви ще побачите, як старий Бук буде валятися в канаві і старцювати. Так, так! Про це я подбаю, Фішере. До побачення.
Наполеон Фішер пішов, але Дідеріх, залишившися на самоті, ще довго дзявкав, бігав покоєм і тупав ногами. Негідник! Безпечний облудник! За всіма нелагодами таївся старий Бук, Дідеріх завжди підозрівав це. Пропозиція Кона і компанії була справою його рук, а тепер цей мерзенний наклеп з Гаузенфельдом. Усе Дідеріхове нутро клекотіло в усвідомленні непідкупності його монархічних поглядів. «І звідки він це знає? — думав він з гнівом і жахом. — Невже Вульков продав мене? Певно, всі вони гадають, що я веду подвійну гру». Кунце та інші, здалося йому, помітно збайдужіли: вони, очевидно, більше не вважали за потрібне повідомляти його про хід подій? Дідеріх не входив до комітету, своє особисте честолюбство він приніс у жертву справі. Та чи не він був справжнім засновником «партії кайзера»?.. Всюди зрада, інтриги, чорні підозри, а чесної німецької вірності ніде й сліду нема.
Він досі ще не говорив, а дзявкав, і тому на наступних виборчих зборах йому довелося безпорадно спостерігати, як Цілліх — цілком ясно, з яких особистих мотивів, — надав слово Ядасонові і як Ядасон викликав бурхливі оплески своїм виступом проти тих волоцюг, які не знають батьківщини і які голосуватимуть за Наполеона Фішера. Дідеріх поставився з жалем до цього виступу, не гідного державного діяча, він глибоко усвідомлював свою перевагу над Ядасоном. З другого боку, не можна було не визнати, що Ядасон, який у розпалі свого успіху замелювався все більше і більше, зустрічав найжвавіше схвалення серед деяких слухачів, котрі аж ніяк не були націоналістами, а вочевидь належали до табору Кона і Гейтейфеля. Їх прийшло щось підозріло багато, і Дідеріх, надміру роздратований пастками, які кругом йому ввижалися, приписував і цей маневр запеклому ворогові, призвідцеві всіх нещасть — старому Букові.
У старого були ясні очі, доброхітна усмішка, але він був найоблудніший собака з усіх ворогів, які оточували добромисних. Думка про старого Бука не залишала Дідеріха навіть уві сні. Наступного вечора, сидячи серед рідних навколо затишної настільної лампи, він не відповідав на їхні запитання: він у своїй уяві завдавав ударів старому Букові. Особливо дратувало його те, що він вважав старого за беззубого балакуна, а тепер той вишкіряв зуби. По всіх своїх гуманістичних розмовах Бук, однак, не давався так просто проковтнути себе, і це здавалося Дідеріхові одвертим викликом. А облудна лагідність, з якою він дарував Дідеріхові розорення свого зятя! Для чого він протегував йому і провів у радники? Тільки для того, щоб Дідеріх скомпрометував себе і з ним легше було впоратися. Тодішнє запитання старого — чи не хоче Дідеріх продати містові свою землю — тепер виявилося найнебезпечнішою пасткою. Дідеріх розумів, що його від самого початку бачили наскрізь; у нього було таке почуття, нібито під час його таємних переговорів з президентом фон Вульковом незримо, за хмарою тютюнового диму, був приявний старий Бук; і коли Дідеріх темної зимової ночі прокрався до Гаузенфельда, сховався в рів і заплющив очі, боячися бути зрадженим їхнім блиском, тоді нагорі повз нього пройшов старий Бук і вистежив його… Дідеріх у думках бачив, як старий схиляється до нього і простягає білу м’яку руку, щоб допомогти йому вибратися з рову. Доброта в його рисах була вбивчим глумом, вона була нестерпніша за все.
Він гадав укоськати Дідеріха і своїми хитрощами тихенько навернути його на путь істини, як блудного сина. Та ще видно буде, хто зрештою пошиється в дурні!
— Що з тобою, мій любий сину? — спитала пані Геслінг, бо у Дідеріха від ненависті і страху вирвався тяжкий зойк. Він злякався. Цієї хвилини до покою ввійшла Еммі — напевне, вже не вперше, — підійшла до вікна, висунула голову, зітхнула, нібито була сама, і пішла назад. Густа дивилася їц услід; коли Еммі проходила повз Дідеріха, глузливий Густин погляд охопив їх обох, і Дідеріх злякався ще більше — це була посмішка крамоли, посмішка Наполеона Фішера. Так тепер посміхалася Густа. З переляку він насумрився і сердито крикнув: