— Зважаючи на вашу нелицарську відмову, пане лейтенанте, я, на жаль, змушений довести все до відома командира вашого полку.
Фон Бріцен справді, здавалося, був неприємно вражений. Він непевно сказав:
— Чого ви цим допевнитеся? Що мені вичитають нотацію? Ну, що ж. А взагалі… — пан фон Бріцен підбадьорився, — що таке лицарство, про це» полковник гадає, звичайно, трошки інакше, ніж добродій, який уникає дуелі.
Тут Дідеріх виріс. Чи не зволить пан лейтенант прикусити язика, бо коли б йому не довелося мати справу з «Новою Тевтонією»! На ньому, Дідеріху, шрами свідчать, що він з радістю проливав кров за честь своєї корпорації! Він зичить панові лейтенанту, щоб йому довелося коли-небудь викликати на дуель, наприклад, графа фон Тауерн-Беренгейма.
— Я, не вагаючись, викликав його, — І, не зводячи духу, він заявив, що зовсім не визнає за всяким зухвалим аристократиком права заради розваги застрелити чесного бюргера та батька родини.
— Спокусити сестру і застрелити брата — от чого б вам хотілося! — утративши самовладання, вигукнув він. Пан фон Бріцен, розлютований, як і Дідеріх, заявив, — що накаже своєму денщикові заткнути пельку цьому крамареві; і зважаючи на те, що денщик уже стояв напоготові, Дідеріх покинув бойовище, але не без останнього пострілу.
— І ви ще гадаєте, що для таких, нахаб ми затвердимо військовий законопроект?.. Ви ще побачите, що таке переворот!
Уже вийшовши з вілли, в безлюдній алеї, він далі казився, показуючи незримому ворогові кулака і виголошуючи погрози:
— Так це вам не минеться! Колись ми покінчимо з вами!
Раптом він зауважив, що сади так само, як і досі, сповнені щебету і пахнуть під весняним небом, і йому стало ясно, що сама природа, чи то пестить вона, чи то вишкіряв зуби, безсила перед владою, перед тією владою, яка непохитно стоїть над нами. Переворотом легко погрожувати, але пам’ятник кайзерові Вільгельму? А Вульков і Гаузенфельд? Хто хоче топтати інших, мусить дозволити топтати себе — такий залізний закон влади. Дідеріх, після нападу гніву, вже знову відчував таємний тремкіт людини, що її топче влада… Ззаду наближався екіпаж: це пан фон Бріцен із своєю валізою. Несвідомо Дідеріх став упівоберта, готовий уклонитися. Але пан фон Бріцен відвернувся. Дідеріх, незважаючи на все, замилувався квітучим і по-лицарському мужнім молодим офіцером. «Таких не мав ніхто, крім нас», — сказав він собі.
Проте, коли він звернув на Мейзештрасе, серце у нього защеміло. Дідеріх здаля побачив Еммі, яка його виглядала. Він зненацька уявив собі, що вона мала пережити за цю годину, яка реквізувала її долю. Бідолашна Еммі, тепер твоя доля вирішена! Влада, звичайно, має щось піднесене, та коли вона топче рідну сестру… «Я не гадав, що візьму це так близько до серця». Він кивнув їй, як міг, підбадьорливо. Останнім часом вона дуже схудла; чому цього ніхто не помічав? З-під її волосся, що сяяло м’яким полиском, дивилися великі безсонні очі; губи її затремтіли, коли він кивнув їй; він зауважив і це, пойнятий проникливим страхом. Сходами він майже крався вгору. На першому поверсі вона вийшла на сходи і пішла попереду нього на другий. Нагорі вона обернулась і, побачивши його обличчя, ввійшла до себе, нічого не спитавши, наблизилася до вікна і спинилася там, відвернувшись. Він набрався сміливості і голосно сказав:
— О, ще нічого не втрачено!
Сказавши це, він злякався і заплющив очі. Коли він застогнав, вона обернулася, повільно підійшла до нього і поклала йому голову на плече, щоб поплакати разом з ним.
Потім у нього сталася сварка з Густою, яка почала була нацьковувати його на Еммі. Дідеріх сказав їй одверто, що вона користується з нещастя Еммі, щоб помститися на ній за ті не вельми пристойні обставини, за яких вона сама вийшла заміж.
— Принаймні Еммі ні за ким не бігає.