Змилування тут рівнозначне співучасть Дідеріх перевірив себе. Змилування було б просто злочином. Хай тепер самі нарікають на себе! Тут треба діяти з усією невблаганністю! Викрити гнійник і вимести його залізною мітлою! «Я беру це на себе заради загального добра, мій обов’язок націоналіста велить мені це. Нічого не вдієш, ми живемо за суворого часу!»
Наступного вечора у величезній залі «Валгалли» відбулися відкриті народні збори, скликані виборчим комітетом вільнодумних. Дідеріх за дійовою допомогою Готліба Горнунга подбав про те, щоб виборці Гейтейфеля ні в якому разі не були залишені самі на себе. Сам він вважав за зайве слухати програмну промову кандидата; він попрямував на збори вже тоді, коли мали початися дебати. У вестибюлі він натрапив на Кунце, який від люті втратив самовладання.
— Відставний інвалід! — вигукнув він. — Гляньте на мене, добродію, і скажіть, чи схожий я на людину, якій можна говорити подібні речі?
Від хвилювання він не міг провадити далі, і тому його змінив Кюнхен.
— Нехай би Гейтейфель сказав це мені! — загорлав він. — Я б йому показав, хто такий Кюнхен!
Дідеріх наполегливо порадив майорові запізвати свого противника до суду. Та Кунце й без того не потребував заохочення, він присягався, що просто посіче Гейтейфеля на котлети. Дідеріх нічого не мав проти цього і висловив палке схвалення, коли Кунце дав зрозуміти, що за таких умов швидше піде рука в руку з найлютішою крамолою, ніж з вільнодумством. Але Кюнхен і пастор Цілліх, що підійшов до них, висловили сумнів щодо цього. Вороги держави — і «партія кайзера»! «Підкуплені боягузи!» — говорив Дідеріхів погляд, тимчасом як майор далі палав помстою. Ця банда ще заплаче у нього кривавими слізьми!
— І ще сьогодні ввечері, — пообіцяв Дідеріх з такою залізною впевненістю, що всі були вражені. Він зробив паузу і почав блискати очима на всіх по черзі. — Що сказали б ви, пане пасторе, якби я навів докази деяких махінацій ваших вільнодумних друзів?
Пастор Цілліх зблід, Дідеріх перейшов до Кюнхена.
— Шахрайські маніпуляції з громадськими грішми…
Кюнхен підскочив.
— Ну, тепер стережися! — перелякано крикнув він.
Але Кунце заревів:
— До мене на груди! — і схопив Дідеріха в обійми. — Я простий солдат, — повторював він. — Хай шкаралупа груба, але ядро добре. Доведіть шахрайство цих каналій, і майор Кунце — ваш друг, так ніби ми стояли разом у бою під Марсла-Тур!
У майора були сльози на очах, у Дідеріха також. І хвилюванню, що пойняло їхні душі, нічим не поступався настрій в залі. Вже з порога видно було крізь синій дим, як з усіх боків підіймалися руки, а то тут, то там з чиїхось грудей виривався вигук: «Ганьба!», «Цілком слушно!» або «Це підлість!» Виборчий бій був у повному розпалі. Дідеріх кинувся в нього з нечуваною запеклістю, бо перед столом президії, на чолі якої сидів власного персоною старий Бук, хто стояв скраю трибуни і говорив? Сетбір, відставлений Дідеріхів вірник! З почуття помсти Сетбір виголошував підбурливу промову, в якій найнесприятливіше характеризував ніби доброзичливе ставлення деяких фабрикантів до робітників. Це, мовляв, не що інше, як демагогічний викрутас, за допомогою якого, заради певних особистих вигод, хочуть порізнити громадян і перетягти виборців на бік крамоли. Раніше такі добродії, навпаки, говорили: «Хто народився рабом, рабом залишиться».
— Ганьба! — крикнули робітники, члени професійних спілок.
Дідеріх, працюючи ліктями, пробився до трибуни.
— Це підлий наклеп! — крикнув він Сетбірові в обличчя. — Посоромтеся! Відколи вас відставили, ви перейшли до критиканів.
За командою майора Кунце, Товариство воїнів дружно заревіло: «Підлість!» і «Слухайте, слухайте!» Робітники свистіли, а Сетбір показував тремтячого кулака Дідеріхові, який погрожував, що запроторить його до в’язниці. Тут старий Бук підвівся і подзвонив.
Коли запанувала тиша, він заговорив м’яким голосом, що дедалі більше набирав звучності й теплоти:
— Громадяни! Не давайте поживи честолюбству окремих осіб, приписуючи їм надмірне значення. Що тут особи? І навіть класи? Ідеться про долю народу, до нього належать усі, за винятком можновладців. Ми повинні діяти спільно, ми, громадяни, не повинні повторювати тієї помилки, якої допускалися за днів моєї молодості, не будемо шукати порятунку в багнетах, як тільки й робітники зажадають своїх прав. Те, що ми ніколи не хотіли визнавати за робітниками їхні права, дало можновладцям змогу позбавити і нас наших прав.
— Цілком слушно!
— Тепер, коли від нас вимагають збільшення армії, народові і всім нам випадає, може, остання нагода захистити нашу свободу від можновладців, які озброюють нас лише для того, щоб закріпачити. «Хто народився рабом, рабом залишиться», — кажуть не тільки вам, робітникам: юнкерство, влада якого обходиться нам усе дорожче, говорить це всім нам.