— Хто хоче заробити? — рявкнув він, як закликач, перекрикуючи галас. І зразу стало тихо, наче від помаху чарівного жезла. — Всякий може у мене заробити! — ревів Дідеріх, не знижуючи тону… — Кожному, хто доведе, скільки я заробив на продажу мого будинку, я заплачу стільки ж!
Цього, очевидно, ніхто не сподівався. Постачальники перші закричали «браво», потім наважились і християни, і воїни, але без належної твердості, бо знову залунали крики: «Вульков!» та ще під акомпанемент пивних кухлів, якими вибивали такт об столи. Дідеріх зрозумів, що це було підготовлено заздалегідь і стосувалося не тільки його, але й значно вищих персон. Він тривожно озирнувся — і справді, лейтенант поліції вже знову взявся за каску. Дідеріх зробив йому знак, що справиться сам, і заревів:
— Не Вульков, а зовсім інші особи! Вільнодумний притулок для немовлят! Під нього я повинен був віддати свій будинок, от на що мене штовхали, можу потвердити це під присягою. Як націоналіст, я енергійно опирався вимогам обдурити місто і поділити здобич з безсовісним радником магістрату.
— Ви брешете! — крикнув старий Бук, схоплюючись і весь палаючи від обурення.
Але Дідеріх запалився ще сильніше, свідомий своєї правоти і своєї високоморальної місії. Він засунув руку до нагрудної кишені і в обличчя тисячоголовому драконові, який вивергав: «Брехун! Дурисвіт!», безстрашно змахнув аркушем паперу.
— Ось доказ! — ревів він і махав до того часу, поки його стали слухати.
— Зі мною це не вийшло, зате в Гаузенфельді… Так, громадяни! В Гаузенфельді!.. Яким чином? Зараз. Двоє добродіїв з вільнодумної партії відвідали власника і домагалися купчого листа на певну ділянку — на той випадок, якщо притулок вирішено буде споруджувати там.
— Імена! Імена!
Дідеріх ударив себе в груди, поклавши ні в якому разі не відступати. Клюзінг виказав йому все, за винятком імен. Блискучим поглядом обвів він членів комітету; один начебто зблід. «Чи пан, чи пропав», — подумав Дідеріх і заревів:
— Один з них — власник універсального магазину, Кон!
І він покинув трибуну з виглядом людини, що спевнила свій обов’язок. Унизу його прийняв у свої обійми Кунце і несамовито розцілував в обидві щоки під оплески націоналістів. Усі інші кричали: «Доказів!» або «Обман!» Але «Хай Кон говорить!» — цього хотіли всі, Кон не міг знехтувати цією вимогою. Старий Бук нерухомо дивився на нього, щоки його помітно тремтіли; потім сам надав йому слово. Кон, виштовхнутий Гейтейфелем, знехотя волочачи ноги, вийшов з розгубленим виглядом з-за довгого столу президії і справив несприятливе враження ще перед тим, як заговорив. Він посміхнувся винуватою посмішкою.
— Панове, ви, звичайно, не повірили попередньому промовцеві, — сказав він так тихо, що майже ніхто не дочув. Проте Кону здалося, що він зайшов уже. занадто далеко. — Я не хочу рішуче спростувати попереднього промовця, але все це було зовсім не так. «Ага! Він зізнається», — і тут вибухнув такий ураган, що Кон від несподіванки перелякано відскочив назад. Вся зала розмахувала кулаками і шаленіла від люті. Тут і там супротивники вже кидались один на одного. «Слава!» — верещав Кюихен; його волосся маяло, він бігав між лавами, розмахуючи кулаками, підбурюючи до бійки… На трибуні також усі були на ногах, крім лейтенанта поліції. Старий Бук покинув місце голови і, відвернувшися від зборів, до яких даремно полинув останній крик його совісті, один і осторонь усіх звернув очі туди, де ніхто не бачив, що вони плачуть. Гейтейфель обурено переконував у чомусь лейтенанта поліції, який не зрушив з місця і заявив, іцо тільки службова особа ухвалює, чи припинити збори і коли саме. Нема потреби робити це якраз у той момент, коли вільнодумні потрапили в скрутне становище! Потім Гейтейфель підійшов до столу і почав дзвонити. При цьому він кричав: «Друге ім’я!» — І тому, що всі на трибуні кричали разом з ним, то кінець кінцем у залі почули, і Гейтейфель міг провадити далі.