— Другий з тих, хто побував у Гаузенфельді, — член окружного суду Кюлеман! Ну, певно. Сам Кюлеман. Той самий Кюлеман, на спадщину якого має бути збудований притулок для немовлят. Чи стане хто твердити, що Кюлеман обкрадає свою власну спадщину? От бачите! — І Гейтейфель знизав плечима, на що зала відповіла схвальним сміхом.
Але утишка тривала недовго, пристрасті вже знову розпалювалися. «Докази! Хай Кюлеман сам скаже! Злодії!» Гейтейфель пояснив, що Кюлеман тяжко хворий. До нього пошлють, його вже викликають телефоном.
— Ой-ой! — шепнув Кунце своєму другові Дідеріху. — Якщо це був Кюлеман, тоді ми програли і можемо наперед забиратися звідси!
— Нічого подібного! — з шаленою відвагою кинув Ді— деріх.
Що стосується пастора Цілліха, то він покладав надії тільки на перст божий. Дідеріх у зухвальстві своєму сказав:
— Обійдемось і без нього! — і почав розмову з одним із скептиків, намагаючись його переконати. Добромисних він підбурював до рішучих дій, соціал-демократам стискав руку, щоб зміцнити їхню ненависть до буржуазної корупції, і всім тикав в очі лист Клюзінга. Він так люто бив долонею по аркушу, що ніхто нічого не міг прочитати, і кричав:
— Хіба тут написано Кюлеман? Тут написано Бук! Якщо Кіблеман ще ворушить язиком, він муситиме визнати, що це був не він. Це був старий Бук!
При цьому він усе ж таки стежив за трибуною, де стало незвичайно тихо. Члени комітету метушились, але розмовляли пошепки. Старого Бука вже не було.
— Що трапилося?
В залі також стало спокійніше, хоч ніхто не знав чому. Нарешті хтось сказав:
— Кажуть, Кюлеман помер.
Дідеріх скоріше відчув це, ніж почув. Він раптом перестав переконувати і надриватися. Від хвилювання він мимоволі скривив обличчя. На звернені до нього запитання не відповідав, чув навколо безглуздий хаос звуків і погано усвідомлював, де він. Потім прийшов Готліб Горнунг і мовив:
— Що ви скажете, він помер. Я був нагорі, вони викликали його по телефону. Саме в цей момент він помер.
— В слушний момент, — сказав Дідеріх і з подивом озирнувся, ніби прокинувшись.
— Перст божий знов себе виправдав, — вирішив пастор Цілліх, і Дідеріх не міг не визнати, що цим перстом як-не-як нехтувати не слід. Що було б, коли б він указав долі інший шлях?..
Партії в залі розпалися, втручання смерті в політику обернуло членів цих партій на мирних людей; вони розмовляли півголосом і розходилися додому. Уже опинившися на вулиці, Дідеріх дізнався, що старий Бук знепритомнів. «Нецігська газета» повідомила про «трагічне закінчення передвиборних зборів» і присвятила «високозаслуженому громадянинові Кюлеману» почесного некролога. Коли й сталися речі, які потребують роз’яснення, то на покійного, в усякому разі, не лягала пляма… Дальші події розгорнулися по тому, як Дідеріх і Наполеон Фішер поговорили віч-на-віч. Напередодні перебалотування відбулися збори «партії кайзера», на які були допущені й супротивники. Дідеріх виступив і полум’яними словами затаврував продажність демократії та її голову в Нецігу, назвати якого — обов’язок кожного монархіста, — проте він усе ж таки визнав за краще не називати його.
— Бо мої груди, панове, гордо здіймаються від свідомості того, що я роблю послугу нашому блискучому кайзерові, зриваючи машкару з його найнебезпечнішого ворога і доводячим вам, що цей ворог так само думає лише про зиск. — Тут його пройняла думка, або йому пригадалося, він і сам не знав. — Його величність зволили мовити високі слова: «Мої африканські володіння за ордер на арешт Еугена Ріхтера!» Я ж, панове, віддаю до рук його величності найближчих друзів Еугена Ріхтера! — Він дав одшуміти бурхливим оплескам, потім трохи стишив голос. — І тому, панове, у мене є особливі підстави гадати, чого сподіваються від «партії кайзера» у високих, дуже високих колах. — Він схопився за кишеню, начебто в ній і цього разу лежали вирішальні дані; і раптом на весь голос: — Хто й тепер ще віддасть свій голос вільнодумним, той не вірнопідданий!
Збори були з цим згодні, і тому Наполеон Фішер, що був тут приявний, зробив спробу вказати на логічні наслідки такої точки зору. Дідеріх відразу втрутився.
— Виборці-націоналісти з прикрістю спевнять свій обов’язок і оберуть менше зло. Але я перший з обуренням відкидаю будь-яку змову з крамолою!
Він до того часу стукав кулаком по кафедрі, поки Наполеон Фішер не щез. А на доказ щирості Дідеріхового обурення в день перебалотування на шпальтах соціал-демократичного «Голосу народу» можна було прочитати, під іронічні вихватки на адресу самого Дідеріха, все, що він сказав про старого Бука, — тут уже ім’я було назване.