Тим часом минуло й двадцять друге березня, коли сповнилося сто років з дня народження Вільгельма Великого, а пам’ятник йому і досі ще не стояв у Народному парку. Запитам на зборах радників не було краю, кілька разів після тяжкої боротьби додаткові кредити затверджувалися і знову перевищувалися. Найтяжчого удару зазнало місто Неціг тоді, коли його величність відхилив проект пам’ятника, що відображав його ясновельможного діда пішим, і зажадав кінної статуї. Дідеріх, гнаний нетерпінням, часто вечорами ходив на Мейзештрасе, щоб перевірити стан робіт. Стояв травень місяць, і навіть у присмерок було ще дуже тепло, але на порожній, щойно обсадженій ділянці Народного парку повівав вітерець. Дідеріх знову з прикрістю згадав про блискучу справу, яку зробив тут власник юнкерських маєтків пан фон Квіцін. Для нього це було просто! Земельні спекуляції — невелика штука, коли двоюрідний брат — урядовий президент. Місту просто довелося купити у нього всю ділянку під пам’ятник кайзерові Вільгельму і заплатити, скільки він зажадав… Тут виткнулися дві постаті; Дідеріх своєчасно помітив їх і сховався в кущах.
— Тут легко дихати, — сказав старий Бук.
Його син відповів:
— Якщо цей краєвид не одіб’є охоти. Вони наробили на півтора мільйона боргів, щоб насипати цю купу сміття.
І він указав на безладне нагромадження кам’яних цоколів, орлів, ротонд, левів, тумб і фігур. Орли, лопотячи крильми, запускали пазури в іще порожній цоколь, інші кублилися на тумбах, що симетрично переривали ротонди; там і леви готувалися до стрибка туди, де й так було доволі пожвавлення завдяки розгорнутим прапорам і людям, Які завзято жестикулювали. На задній стіні цоколю Наполеон Третій, ідучи в скорботній позі переможеного за тріумфальною колісницею, був загрожений нападом лева, що зловісно вигинав спину саме позаду нього на сходах монумента, тимчасом як Бісмарк та інші паладини почували себе як удома в цьому звіринці і попростягали руки з підніжжя цоколю, щоб прилучитися до діянь ще неприявного монарха.
— Хто він — той, хто прижене і стане там нагорі? — спитав Вольфганг Бук. — Старий був тільки предтечею. Цю містично-героїчну бутафорію відгородять від нас ланцюгами, а ми будемо лупати очима, що і становить кінцеву мету всього. Комедія, до того ж бездарна.
За хвилину — присмерк уже густішав — батько сказав:
— А ти, мій сину? І тобі колись гра здавалася кінцевою метою.
— Як і всьому моєму поколінню. На більше ми не здатні. Нам би треба було поводитися простіше і скромніше — це найнадійніша позиція перед лицем майбутнього; і я не заперечую, що покинув сцену ш суєтних мотивів. Чудасія, батьку, — я пішов тому, що одного разу, коли я грав, якийсь начальник поліції заплакав. Ти подумай, хіба це можна було стерпіти! Витончені переживання, проникнення в серця, висока моральність, модернізм інтелекту й душі — все це. я зображую для людей, які здаються рівними мені, тому що вони кивають мені і обличчя у них розчулені. А потім вони хапають революціонерів і стріляють у страйкарів. Бо мій начальник поліції відповідає за всіх.
Тут Вольфганг Бук обернувся саме до того куща, за яким ховався Дідеріх.
— Мистецтво лишається для вас мистецтвом, і ніякі бурі духу ніколи не зачіпають вашого життя. Того дня, коли творці вашої культури змогли б зрозуміти це, як я, вони, як я, залишили б вас на самих себе разом з вашими дикими звірами. — І він указав на левів і орлів.
Старий теж глянув на пам’ятник, він сказав:
— Вони зробилися дуже могутніми; але від їхньої потуги в світі не стало більше ні розуму, ні доброти. Значить, вона була марна. Ми також, очевидно, жили даремно. — Він подивився на сина. — І все ж ви не повинні поступитися їм полем битви.
Вольфганг тяжко зітхнув.
— На що надіятися, батьку? Вони остерігаються доводити справу до крайнощів, як привілейовані класи перед революцією. Історія, на жаль, навчила їх поміркованості, їхнє соціальне законодавство запобігає вибухові і підкупляє. Воно насичує народ якраз настільки, щоб йому не треба було боротися за хліб, а тим паче за свободу. Хто ще тепер свідчить проти них?