В стані цілковитої розгубленості почало подружжя Геслінгів свій відступ, що зауважили всі. Густа, в пір’ї, мереживах і діамантах, посиніла від злості. Дідеріх сопів і з усіх сил випинав своє черевце з шарфом, наче прикриваючи власну поразку національними кольорами. Так довелося їм пройти між членами Товариства воїнів, які, в циліндрах, прикрашених дубовими вінками, стояли під офіцерською трибуною, очолювані Кюнхеном у формі лейтенанта рушення, та між одягненими в біле й прикрашеними чорно-біло-червоними шарфами молодими дівчатами під проводом пастора Цілліха в церковному вбранні. Та коли подружжя дісталося до своїх місць, хто з поставою королеви сидів на Густиному стільці? Вони остовпіли: це була Кетхен Цілліх. Тут Дідеріх усе ж таки був змушений в свою чергу сказати владне слово.
— Дама помилилася, це не її місце, — звернувся він зовсім не до Кетхен Цілліх, яка, очевидно, була йому зовсім незнайома і навіть підозріла, а до контролера, і якби навіть співчутливі голоси навколо не висловлювали свою згоду з ним, Дідеріх все одно стояв би на варті мовчазних сил порядку, м: оралі й закону, і швидше трибуна запалася б, ніж Кетхен Цілліх залишилася на ній… Проте сталося щось неймовірне: під іронічною посмішкою Кетхен контролер знизав плечима, і навіть поліціянт, якого покликав Дідеріх, підтримав її. Дідеріх, приголомшений таким порушенням божественного порядку, дозволив відіпхнути Густу до задніх лав, причому вона обмінялася з Кетхен Цілліх кількома ущипливими фразами. В обміні думок взяли участь сторонні особи, і він виріс би на справжній скандал, але вдарила музика — «Марш гостей у Вартбургу», і справді, гості ввійшли до намету для почесних відвідувачів; попереду Вульков — його не можна було не пізнати, незважаючи на червоний гусарський мундир, — між паном у фраку і з орденською зіркою та якимсь поважним генералом. Чи це можливо? Ще два генерали! А їхні ад’ютанти! Мундири всіх кольорів, при орденах, а які постави!
— Хто той жовтий, високий? — палко допитувалася Густа. — От красень!
— Прошу не наступати мені на ногу! — сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.
— Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!
— Але той, з жовтими вилогами! — зітхала Густа. — Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!
Дідеріх солодко засміявся.
— Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад’ютант його величності!
— Певно, це і є жовтий!
— Тут, власного персоною!
Публіка потроху орієнтувалася.
Флігель-ад’ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам’ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повного мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.
— Це підпора нашої влади! — вигукував Дідеріх під бурхливі звуки маршу. — Поки у нас будуть такі керманичі, ми будемо пострахом для всього світу!
І в нестримному пориві, певний, що настав його час, він кинувся вниз, до ораторської трибуни. Але поліціянт, який її охороняв, ступив йому назустріч.