— Ні, ні, вам ще рано, — сказав поліціянт.
Різко зупинившися, він зіткнувся з контролером, що наздоганяв його, — служителем магістрату, тим самим, з яким сперечався за місце; той запевнив Дідеріха, що добре знає, що місце дами з жовтим волоссям належить панові радникові, але «дама одержала його за наказом згори». Все подальше служитель повідомив уже завмираючим шепотом, і Дідеріх відпустив його рухом, що промовляв: «Тоді, звичайно!» Флігель-ад’ютант його величності! Тоді, звичайно! Дідеріх подумав: чи не слід йому повернутися й публічно засвідчити Кетхен Цілліх свою пошану.
Але він уже не встиг. Полковник фон Гаффке скомандував своїй роті: «Вільно», те ж саме й Кюнхен наказав своїм воїнам; за почесним наметом заграла полкова музика: до молитви! Дівчата і члени Товариства воїнів відразу ж відгукнулися. Кюнхен у своєму історичному мундирі рушенця, прикрашеному, крім залізного хреста, ще й славетною латою — тут пройшла французька куля — зустрівся серед майдану з пастором Цілліхом у церковному вбранні, підійшла й рота, і під керуванням Цілліха старому небесному союзникові були віддані почесті. На цивільній трибуні поліціянти стежили за тим, щоб публіка вставала; офіцери робили це самі. Оркестр заграв «Могутню тверджу». Цілліх, мабуть, збирався розпочати ще дещо, але обер-президент з жовтавим обличчям, певно, вважаючи, що для старого союзника досить, опустився на своє крісло; праворуч від нього — блискучий флігель-ад’ютант, ліворуч — дивізійні генерали. Коли особи в офіційному наметі розташувалися відповідно до своїх внутрішніх законів, фон Вульков зробив знак, і один з поліціянтів відразу ж рушив з місця. Він попрямував до свого товариша, який охороняв ораторську трибуну, після чого останній обернувся до Дідеріха.
— Ну, тепер починайте, — сказав поліціянт.
Дідеріх піднімався дуже обережно, боячися спіткнутися, бо ноги у нього раптом ослабли, а очі затуманилися. Посопівши трішки, він розпізнав перед собою деревце, яке замість листя було вкрите чорно-біло-червоними паперовими квітами. Вигляд деревця повернув йому пам’ять і сили; він почав:
— Ваші вельможності! Найшановніші, вельмишановні і шановні панове!
Сто років минуло з того часу, відколи великий кайзер, пам’ятник якому зараз відкриє представник його величності, був посланий нам і нашій вітчизні; але одночасно — і це робить дану хвилину ще знаменнішою — майже десятиріччя минуло з того часу, як його великий онук зійшов на престол! І як же нам не оглянутися із гордістю і вдячністю на той великий час, в який нам судилося жити.
І Дідеріх оглянувся. Він вихваляв по черзі небачений розквіт господарського життя і націоналістичної думки. Особливо довго спинився на океані.
— Океан конче потрібний для величі Німеччини. Океан стверджує нашу думку, що на ньому і по той бік нього без Німеччини та німецького кайзера не може бути прийняти більше жодна ухвала, бо справа світової торгівлі — це тепер найважливіша справа!
Але не тільки з ділового погляду, ще більше з погляду духовного і морального цей розквіт можна назвати неперевершеним. Бо що було у нас раніше?
Дідеріх дав маловтішну характеристику старшого покоління, збитого однобічною гуманітарною освітою на шлях аморальних поглядів і, через своє виховання, чужого націоналістичному напрямові думок.
Коли тепер це все докорінно змінилося, коли в справедливому усвідомленні того, що ми є найздібнішим народом Європи і всього світу про критиканів і негідників я не кажу, — ми становимо одним єдину націоналістичну партію, то кому ми завдячуємо цим? Тільки його величності, — відповів Дідеріх.
— Наш кайзер збудив громадян від сну, його високий приклад зробив нас тим, чим ми є! — і Дідеріх ударив себе в груди. — Його особа, його одним єдина, незрівнянна особа досить сильна, щоб ми всі, подібно до плюща, обвилися навколо неї! — вигукнув він, хоч цього не було в конспекті. — Що його величність ухвалює заради добра німецького народу, в тому ми з радістю будемо допомагати йому; всі ми, чи то пан, чи то холоп! Кожен чорнороб, і той — будь ласка! — знову додав він експромтом, натхнений запахом поту, що його дотягав вітер з-за ланцюга солдатів.
— Дивуючи світ своїм гартом, сповнені високого морального прагнення до позитивної діяльності, у своїй войовничості — пострах усім завидющим ворогам, які оточують нас, ми — обрана нація і знаменуємо собою небувалу висоту німецької культури, культури панів, якої ніколи й ніхто в світі, хоч би хто він був, не перевершить.
Тут обер-президент кивнув головою, а флігель-ад’ютант удав, ніби плеще в долоні; відразу ж на трибунах знялася буря оплесків. У цивільних замайоріли носові хусточки, Густа мазала своєю, і Кетхен Цілліх також, незважаючи на нещодавнє непорозуміння. Дідеріх, із серцем легким, як ці розмайні хустки, знову полинув на крилах красномовства.