Рано-вранці до їхньої кімнати зазирнуло сонце. Внизу на подвір’ї порпалися кури, раз у раз злітаючи на стіл коло альтанки. «Будемо снідати там!» Вони опустилися донизу. Яка теплінь! З клуні приємно пахло сіном. Кава і хліб були смачні, як ніколи. На серці було так легко, все життя розкривалося перед ними. Вони підуть гуляти далеко-далеко: хазяїн перерахував їм усі дороги й села в цій місцевості. Вони радісно похвалили його будинок і постіль.
— Це, певно, ваша весільна мандрівка?
— Авжеж! — І вони від щирого серця засміялися.
Брукове каміння головної вулиці стирчало вістрям догори, липневе сонце розмальовувало його всіма барвами. Будинки були горбаті, кособокі і такі низенькі, що вулиця між ними виглядала як поле, всіяне камінням. Дзвоник бродячого крамаря довго дзвенів у них за спиною. Нечисленні, одягнені наполовину по-міському, перехожі пробиралися в тіні і оглядалися на Дідеріха й Агнесу, які гордо йшли й почувалися тут найелегантнішими. Агнеса звернула увагу на ательє мод, де були виставлені капелюшки для місцевих модниць.
— Аж не віриться! В Берліні такі носили три роки тому!
Нарешті через похилені ворота вони вийшли в поле. Селяни збирали хліб. Небо було синє й густе, ластівки плавали в ньому, наче в сонній воді. Селянські будиночки за ланами потопали в гарячому блиску, а вдалині чорнів ліс із блакитними смугами. Агнеса і Дідеріх побралися за руки і, не змовляючись, заспівали пісню мандрівних дітей, яку знали ще. Із шкільної лави. Дідеріх навмисне брав баса, щоб викликати Агпесине захоплення. Коли вони змовкли, не знаючи далі слів, то глянули одне одному в обличчя і поцілувалися на ходу.
— Лише тепер я по-справжньому бачу, яка ти гарна, — сказав Дідеріх, розчулено дивлячись на її рожеве обличчя з золотистими віями навколо золотистих, як зорі, очей.
— Літо мені на користь, — і Агнеса зітхнула на повні груди так, що її вільна широка блузка настовбурчилася. Вона йшла легка, струнка, з вузькими стегнами, в голубому шарфі, що маяв за нею. Дідеріхові стало жарко, він скинув піджак, потім жилет і, нарешті, признався, що охоче полежав би десь у затінку. Вони знайшли затінок край ще не скошеної смуги жита, під запашним кущем акації. Агнеса сіла і поклала Дідеріхову голову собі на коліна. Вони жартували і загравали одне з одним. Раптом вона помітила, що він заснув.
Він прокинувся, озирнувся навкруг і, побачивши Агнесине обличчя, щасливо заяснів.
— Любий, — сказала вона, — яке у тебе зараз добре, дурне обличчя.
— Стривай! Я спав не більше п’яти хвилин… Ні, зажди, я проспав цілу годину. Ти нудьгувала?
Але вона ще більше, ніж він, була здивована тим, що минуло стільки часу. Він вивільнив голову з-під її руки, яку вона поклала на його волосся, коли він заснув.
Назад ішли полями. Раптом побачили якусь темну масу: серед колосся лежав дід у хутряній шапці, в рудій куртці і плисових, уже поруділих штанях. Він лежав скорчившись, обмотавши бороду довкола колін. Вони нахилилися, щоб краще роздивитись, і враз помітили, що той весь час дивиться на них чорними блискучими очима. Мимоволі прискорили ходу, і в поглядах, якими вони обмінялися, був жах, наче від страшної казки. Вони озирнулися навколо: перед ними були обшири чужої країни, маленьке чуже містечко спало вдалині на сонці, і небо здалось їм таким незнайомим, ніби вони вже багато днів і ночей були в дорозі.
Який екзотичний обід в альтанці готелю — сонце, кури, відчинене кухонне вікно, крізь яке Агнесі подавали тарілки! Куди поділися поважний порядок на Блюхерштрасе чи звичний для Дідеріха стіл, заставлений пивом?
— Я не поїду звідси, — сповістив Дідеріх. — І тебе не пущу.
А Агнеса:
— І не треба. Я напишу татові і перешлю листа через заміжню подругу, яка живе в Кюстріні. Він подумає, що я там.
Надвечір вони ще раз пішли гуляти, цього разу в другий бік, де дзюрчала вода і де обрій затуляли крила трьох вітряків. На воді погойдувався човен; вони найняли його і попливли каналом. Назустріч їм плив лебідь. Лебідь та їхній човен нечутно ковзнули один повз одного. Під навислими над водою кущами човен сам зупинився, і раптом Агнеса запитала Дідеріха про його матір і сестер. Він відповів, що вони завжди добре ставились до нього і що він любить їх. Він попросить прислати йому картки сестер, вони стали такими гарненькими; власне, мабуть, гарненькими їх назвати не можна, але вони такі виховані й милі. Еммі любить вірші, як Агнеса. Дідеріх буде піклуватися про них і віддасть їх заміж. Що ж до матері, то з нею він не розлучиться, їй він завдячує всім тим хорошим, що зазнав у своєму житті, поки не прийшла Агнеса. І він розповів про те, як вони разом сиділи в присмерку, про казки, які вона повідала йому на різдво під ялинкою, і навіть про молитви «як підказувало серце». Агнеса слухала, як зачарована. Нарешті вона зітхнула: