Про цю перемогу і запаморочливий Дідеріхів зліт, на жаль, не можна прохопитись ані єдиним словом, але досить було і його поводження, пиховитого вигляду, рішучості в розмові, владності в погляді. Його родичі і робітники на фабриці змовкали при ньому. Сам Сетбір змушений був визнати, що робота на фабриці помітно пожвавлюється. І чим рівніше тримався і світліше виглядав Дідеріх, тим мавпоподібніше крався повз нього Наполеон Фішер, звісивши довгі руки, вишкіривши зуби, поглядаючи спідлоба на господаря, наче дух приборканої крамоли… Це був слушний момент для атаки на Густу Даймхен. Дідеріх склав візит.
Вдова обер-інспектора Даймхена прийняла його спочатку сама, сидячи на старому плюшевому дивані, але в брунатному шовковому платті з безліччю бантів; пальці, червоні і спухлі, як у пралі, вона розчепірила на животі, щоб нові персні були весь час гостеві перед очима. Сторопівши, він висловив захоплення ними, і тоді пані Даймхен залюбки почала базікати про те, що тепер їм з Густою, дякувати богові, вистачає на все. Вони ще тільки не знають, чи їм купити меблі в старонімецькому стилі, чи в стилі Лю— довіка XV. Дідеріх палко порадив старонімецький стиль. Він бачив такі меблі в найкращих домах Берліна. Але пані Даймхен поставилася до його слів недовірливо.
— Хто знає, чи бували ви у таких благородних людей, як ми. І не кажіть, багато хто тільки вдає, що має гроші, а насправді у нього й пфеніга за душею нема.
Дідеріх розгублено замовк, і пані Даймхен задоволено затарабанила пальцями по животі. На щастя, ввійшла Густа в шовковому платті, яке гучно шелестіло. Дідеріх гнучким рухом схопився з крісла, сказав з наголосом: «Вельмишановна панно!» — і припав до ручки. Густа зареготала.
— Дивіться, не вивихніть собі ноги! — Але відразу ж утішила його. — Зразу видно справжнього кавалера. Лейтенант фон Бріцен теж так вітається.
— Так, так, — сказала пані Даймхен, — у нас бувають усі пани офіцери. Ще вчора я сказала Густі: «Густо, — кажу я, — ми можемо на кожному кріслі вигаптувати по баронській короні, бо на кожному вже сидів якийсь барон».
Густа скривилася:
— Але що стосується сімейних домів і взагалі, то Неціг досить міщанське містечко. Я думаю, ми переїдемо до Берліна.
З цим пані Даймхен не згоджувалася.
— Навіщо давати людям таку втіху? — зауважила вона. — Стара Гарніш тільки сьогодні мало не луснула, коли побачила моє шовкове плаття.
— Мама завжди так, — сказала Густа. — Їй нічого не треба, тільки іншим туману напускати. А я думаю і про свого нареченого. Ви знаєте, що Вольфганг уже склав державний іспит? Що йому робити тут, у Нецігу? А в Берліні з нашими грішми він може багато чого досягти.
Дідеріх погодився:
— Він завжди хотів стати міністром або кимось таким. — Дещо глузливо він додав: — Це ж, кажуть, дуже легко.
Густа відразу ж змінила тон на ворожий.
— Син старого пана Бука це не перший-ліпший, — в’їдливо сказала вона.
Але Дідеріх поблажливим тоном світської людини пояснив їй, що в наш час для того, щоб домогтися успіху, потрібні дані, яких старий Бук не має, незважаючи на весь свій вплив: індивідуальність, заповзятливість і розмах, а головне, справжні націоналістичні погляди. Молода дівчина вже не перепиняла його, вона навіть з повагою дивилася на зухвалі кінчики його вусів. Відчувши, що справляє враження, він, проте, переборщив.
— Нічого цього в особі пана Вольфганга Бука я досі не помічав, — сказав він. — Він тільки філософствує і критиканствує, а загалом, кажуть, дуже весело збуває час… Що ж, — закінчив він, — адже його мати також була актриса… — І він одвів очі, хоч почував, що грізний Густин погляд шукає його зору.
— Що ви хочете цим сказати? — спитала вона.
Він удав, що вражений.
— Я? Зовсім нічого. Я тільки говорю про те, як живуть у Берліні багаті молоді люди. Адже Буки — така вельможна родина.