Фріцше поважно вияснив, що тут справа не персонально в Ядасоні, а в діях прокурорського нагляду. Щоправда, треба визнати, що Ядасон, можливо, схильний до надмірної запопадливості. І, притишивши голос, він додав:
— Бачте, в цьому саме й криється причина, чому ми неохоче працюємо з євреями. Такий суб’єкт не застановлюється над тим, яке враження справить на народ те, що освічену людину, фабриканта, буде засуджено за образливі висловлювання на адресу його величності. Його радикалізм зневажає такі практичні міркування.
— Його жидівський радикалізм, — доповнив Дідеріх.
— Він, не замислюючись, висуває себе на перший план, хоч я зовсім не відкидаю, що сам він при цьому вірить, ніби пильнує також службових і національних інтересів.
— Та де там! — вигукнув Дідеріх. — Це ж мерзенний кар’єрист, який спекулює нашими найсвященнішими почуттями!
— Це, мабуть, занадто різко… — Фріцше задоволено посміхнувся. Він підсунув свого стільця ближче. — Припустімо, що провадити слідство доручать мені: бувають випадки, коли є підстави зректися своїх обов’язків.
— Ви дуже близькі з родиною Лауерів, — сказав Дідеріх і багатозначно кивнув.
Обличчя Фріцше набрало світського виразу.
— Але ви розумієте, що цим самим я б лише потвердив певні чутки.
— Цього не слід робити, — сказав Дідеріх. — Це суперечило б приписам честі.
— Мені лишається тільки спокійно і діловито виконувати свій обов’язок.
— Справжній німець завжди діловий, — сказав Дідеріх.
— Тим паче, що свідки, я сподіваюся, не захочуть без потреби ускладнювати моє завдання.
Дідеріх приклав руку до грудей.
— Пане раднику, всяка людина може виявити надмірну запальність, коли йдеться про високі почуття. Я людина пориву. Але я пам’ятаю, що повинен за все відповісти перед богом. — Він опустив очі. І мужнім тоном: — Я теж умію каятися.
Очевидно, це задовольнило Фріцше, бо за вино заплатив він. Вони поважно й багатозначно потисли один одному руки.
Уже наступного дня Дідеріх був викликаний до слідчого і опинився перед Фріцше. «Дякувати богові», — подумав він і діловито й щиросердо дав свідчення. Фріцше, здавалося, теж дбав тільки про те, щоб встановити правду. Громадська думка, звісно, була прихильна до обвинуваченого. Про соціал-демократичний «Голос народу» нема чого й говорити; він дозволив собі навіть в’їдливі вихватки щодо Дідеріхового приватного життя, за цим, безперечно, стояв Наполеон Фішер. Але навіть така звичайно поміркована «Нецігська газета» саме тепер вмістила, звернення Лауера до своїх робітників, в якому фабрикант пояснював, що чесно розподіляє прибутки своєї фабрики між усіма, хто на ній працює: одну чверть службовцям, другу — робітникам. Протягом восьми років вони, крім заробітної платні й утримання, поділили між собою суму в сто тридцять тисяч марок. Це справило сприятливе враження на широкі кола. На всіх обличчях Дідеріх бачив осуд для себе. Навіть редактор Потгрошен, від якого він зажадав пояснень, дозволив собі двозначно посміхнутися і сказати щось про соціальний прогрес, який не спинити ніякими націоналістичними фразами. Особливо погано це все відбилося на його справах. Замовлення, на які Дідеріх твердо розраховував, не надходили. Власник універсального магазину Кон одверто сказав йому, що свої різдвяні каталоги замовить краще паперовій фабриці Гаузенфельд: щоб не відстрахати своїх клієнтів, він, мовляв, змушений бути особливо стриманим у політичних питаннях. Дідеріх приходив тепер до контори дуже рано, щоб перехоплювати такого роду листи, але Сетбір завжди з’являвся ще раніше, і докірлива мовчанка старого управителя ще більше розлючувала Дідеріха.
— Я плюну на весь цей мотлох! — кричав він. — Подивимось, куди дінетеся ви й робітники. Я із своїм докторським дипломом завтра ж дістану посаду директора на сорок тисяч марок!
— Я жертвую собою заради вас! — кричав він на робітників, коли вони, всупереч правилам внутрішнього ладу, пили пиво. — Я доплачую своїх грошей тільки для того, щоб не звільнити жодного з вас.
Під різдво йому все ж таки довелося звільнити третину робітників; Сетбір з цифрами в руках довів йому, що в інакшому разі під Новий рік нічим буде платити по векселях, «адже нам довелося позичити дві тисячі марок, щоб внести завдаток за новий голандер», і він стояв на своєму, хоч Дідеріх гнівно хапався за каламар. На обличчях тих, які залишилися, він читав недовір’я та зневагу. Як тільки двоє-троє робітників збиралися докупи, Дідеріхові вже здавалось, що він чує слово «викажчик». Вузлуваті, порослі чорним волоссям руки Наполеона Фішера звисали не так низько, як раніше, і він навіть немов порожевів.