В Букових очах майнула тривога; рухом плеча він струсив із себе руку Дідеріха, який подумав, що це не по-товариському.
— Я? Та ні, — сказав Бук. І по тому, як до самої Геріхтсштрасе вони обоє мовчали, невдоволені один з одного: — Ах, так! Ви ще не знаєте, заради чого я приїхав до Неціга.
— Певно, заради вашої нареченої.
— Звичайно, й заради неї. Але головне тому, що я взяв на себе оборону свого шуряка Лауера.
— Ви?.. В процесі Лауера?.. — Дідеріхові перехопило дух, він зупинився.
— Авжеж, — сказав Бук, знизуючи плечима. — Вас це дивує? З недавнього часу мене допущено до нецігського окружного суду як адвоката. Хіба мій батько не казав вам про це?
— Я рідко бачуся з вашим шановним батьком… Я майже ніде не буваю. Мої обов’язки по фабриці.. Ці заручини… — Дідеріх зовсім заплутався. — Тоді ви, певно, вже часто… Може, ви вже назовсім оселилися тут?
— Тимчасово лиш, я гадаю.
Дідеріх набрався духу.
— Мушу признатися, я часто вас не зовсім розумів, а тепер і зовсім не збагну, хоч ми вже з вами обійшли пів-Деці-га…
Бук, примружившись, подивився на нього.
— Хоч я на завтрашньому процесі буду оборонцем, а ви — головним свідком обвинувачення? Це ж тільки випадок. Ролі могли б бути розподілені навпаки.
— Дозвольте! — Дідеріх обурився. — У кожного своє місце. Якщо у вас нема поваги до власної професії…
— Поваги? Що це значить? Я радію з цієї оборони, не заперечую. Я докладу всіх зусиль, щоб зворушити присутніх. Вам, пане докторе, я муситиму наговорити прикрих речей; сподіваюся, ви не будете на мене в претензії, така вже моя робота.
Дідеріх злякався.
— Дозвольте, пане адвокате, хіба вам відомі мої свідчення? Вони зовсім не такі несприятливі для Лауера.
— Це вже дозвольте мені знати, — Букове обличчя набуло страхітливо-іронічного виразу.
Вони були вже на Мейзештрасе. «Процес!» — сопучи думав Дідеріх. За тривогами останніх днів він забув про нього, і тепер його пройняло таке почуття, наче завтра всьому кінець. Значить, Густа, це облудне ледащо, навмисне нічого не сказала йому про свого нареченого; його хотіли застукати останньої хвилини! Дідеріх попрощався з Буком, не дійшовши до свого дому. Аби тільки Кінаст нічого не помітив! Бук запропонував перейтися ще трішки.
— Вам, певно, не дуже кортить побачити свою наречену? — спитав Дідеріх.
— У даний момент мені більше хочеться коньяку.
Дідеріх в’їдливо засміявся.
— Цього вам, здається, завжди хочеться.
Щоб тільки Кінаст нічого не почув, він ще раз пішов з Буком назад.
— Бачте, — несподівано почав Бук, — моя наречена — це теж одне з тих питань, що їх я ставлю своїй долі.
— Як це розуміти? — запитав Дідеріх.
— Якщо я справді буду нецігським адвокатом, Густа Даймхен буде мені цілком до пари. А коли ні? Якщо моє життя складеться інакше, на такий випадок у мене в Берліні є ще другий зв’язок…
— Я чув: актриса, — Дідеріх почервонів за Бука, який так цинічно в цьому признався. — Тобто, — промурмотів він, — я нічого цим не хотів сказати…
— Отже, ви знаєте, — докінчив Бук. — Справа стоїть так, що я поки що тісно зв’язаний там і не можу приділяти Густі стільки уваги, скільки треба було б. Чи не погодилися б ви трохи розважити бідну дівчину? — спокійно і простодушно спитав він.
— Щоб я…
— Так би мовити, мішати час від часу в горщику, в якому у мене тушкується ковбаса з капустою, — поки я сам ще зайнятий в іншому місці. Ми ж симпатизуємо один одному.
— Спасибі, — холодно відповів Дідеріх. — Так далеко, правду кажучи, моя симпатія не сягає. Доручіть це комусь іншому. Я ставлюсь до життя трохи серйозніше… — І він залишив Бука.
Його обурювала не тільки аморальність цього чоловіка, а й надмірна фамільярність, яку той собі дозволив після того, як щойно знову з’ясувалося, що вони є супротивниками і в поглядах, і в практиці. Важко терпіти того, кого не розумієш! «Що він готує мені на завтра?»
Вдома він розважив свою душу. «Це не людина, а слимак! А думає, що він геній! Боже борони наш дім від такої всероз’їдаючої безпринципності; це вірна ознака розкладу сім’ї!» Він упевнився, що Кінаст насправді виїжджає сьогодні ж увечері.
— Нічого незвичайного Магда не зможе тобі писати в своїх листах, — сказав він раптом і засміявся. — Як на мене — хай у місті все перевернеться догори ногами, я лишуся в своїй конторі і з своєю сім’єю.
Та як тільки Кінаст вийшов з дому, Дідеріх зразу ж підступив до пані Гесліиг.
— Де повістка із суду, яку принесли сьогодні, га?
Вона призналася, що заховала зловісного листа.