У залі велике пожвавлення. Дідеріх, захоплений своїми благородними поглядами, що їх він щойно висловив, сп’янілий від успіху, продовжував блискати очима, уп’явшись ними в обвинуваченого. Та раптом він одсахнувся: обвинувачений, тремтячи і хитаючись, сперся на бильця своєї лави і випростався; очі його викотилися і налилися кров’ю, а щелепи рухалися, наче в паралізованого. «Ох!» — залунали жіночі голоси, сповнені жаху та передчуття сенсації. Але обвинувачений встиг тільки подати кілька хрипких звуків на Дідеріхову адресу: оборонець схопив його за рукав і почав заспокоювати. Голова тим часом оголосив, що прокурор почне свою обвинувальну промову о четвертій годині по обіді, і зник разом із суддями. Дідеріх, наполовину оглушений, зразу ж опинився в кільці Кюнхена, Цілліха, Нотгрошена, які віншували його. Незнайомі люди тисли йому руку: буде обвинувальний вирок, безперечно. Лауер може збирати свої речі. Майор Кунце нагадав переможцеві Дідеріху, що в них ніколи не було розбіжності в поглядах. У коридорі повз обступленого дамами Дідеріха, майже торкнувшись його, пройшов старий Бук. Він надягав свої чорні рукавички і дивився при цьому в обличчя Геслінгові; не відповідаючи на уклін, який той мимоволі віддав йому, він дивився Дідеріхові просто у вічі допитливим і сумним поглядом, таким сумним, що й Дідеріх, незважаючи на свій тріумф, сумно подивився йому вслід.
Раптом він помітив, що п’ятеро Букових дочок не соромляться казати йому компліменти. Вони пурхали й шелестіли шовком і питали, чому він не привів сестер на це захоплююче засідання. Він зміряв п’ятьох вичепурених дуреп, одну по одній, гордовитим поглядом і заявив їм суворо і зневажливо, що існують речі, котрі, як-не-як, а поважніші за всяку там театральну виставу. Вони здивувалися й відійшли. Коридор спорожнів; під кінець з’явилася ще Густа Даймхен. Вона була попрямувала до Дідеріха. Але Вольфганг Бук її наздогнав, посміхаючись, наче нічого не сталось; з ним були обвинувачений і його дружина. Густа Даймхен кинула Дідеріхові поквапливий погляд, що закликав його до делікатності. Він сховався за колону, і коли переможені проходили повз нього, серце його забилося.
Коли він збирався вже залишити будинок суду, з канцелярії вийшов урядовий президент фон Вульков. Дідеріх з капелюхом у руці став на дорозі, клацнув у слушний момент каблуками, і справді, Вульков зупинився.
— Ну що ж, — сказав він з глибини своєї бороди і ляснув Дідеріха по плечу. — Ви виграли перегони. Дуже ділові погляди. Ми ще поговоримо.
І він рушив далі в своїх брудних чоботях, похитуючи животом у пітних мисливських штанях і лишаючи за собою їдкий запах хижого самця, той запах, що стояв у залі суду під час розгляду справи.
Внизу коло виходу досі ще стояв бургомістр з дружиною і тещею, які напосідали на нього з обох боків і вимоги яких він, блідий і розгублений, марно намагався погодити.
Удома вже все знали. Вони втрьох чекали на кінець засідання у вестибюлі, і Мета Гарніш розповіла їм, що там відбулося. Пані Геслінг мовчки, із слізьми на очах, обняла сина. Сестрам було трохи ніяково, бо ще вчора вони ставилися із зневагою до Дідеріхової ролі в процесі, яка тепер виявилася такою блискучою. Але Дідеріх, У щасливому забутті переможця, звелів подати на обід вина і оголосив їм, що сьогоднішній день назавжди забезпечив їхнє громадське становище в Нецігу.
— Букові дочки остерігатимуться не вклонятися вам на вулиці. Вони будуть раді, якщо ви їм відповісте на уклін.
Засудження Лауера, твердив Дідеріх, тепер лише пуста формальність. Воно було забезпечене, а разом з ним нестримне Дідеріхове піднесення.
— Щоправда, — і він замислився над своїм келихом, — незважаючи на те, що я чесно спевнив свій обов’язок, все могло б бути інакше, і тоді, мої любі, — не будемо ховати цього від себе, — тоді я, напевне, димом догори пішов би, і Магдине заміжжя разом зі мною! — Магда зблідла, але він поплескав її по руці. — Тепер ми щасливо вихопилися. — І, піднявши келих, з мужньою твердістю: — Який поворот долі з ласки божої!
Він звелів сестрам причепуритися і супроводити його до суду. Пані Геслінг просила не приневолювати її, вона дужа боїться хвилювань. Цього разу Дідеріх не квапив сестер, вони могли одягатися, скільки їм заманеться.