Чи знає він бутність? Сумнівів так само мало, як і в інших подібних випадках. Ми відчуваємо, що не один Рільке опиняється в далечі, а й Ґеорґе і навіть Гьольдерлін, якого «відкрили» в часи Першої світової війни, — відтоді його важка могуть задавала тон, на десятиріччя ставши для нас мірилом поетичности. Перед «високим стилем», що неабияк вражав у добу відходу від натуралізму і психологізму на звороті сторіч, відступає час, до якого ми звертаємося, крізь галайкання засобів масової інформації, реклами і пропаґанди, коли будь-яка їхня настирливість породжує опір мовлення.
Творчість Рільке — чітка структура, на вершині якої знаходяться його «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея». Ранні вірші, зібрані згодом почасти всупереч волі поета саме під такою назвою, — не погані вірші. Вони віртуозні, вправні. Скільки спроб передувало навіть таким недосконалим псевдодосягненням? Перед нами нечувана гнучкість мови, розмаїття варіантів, висока активність, висока вразливість — але: Рільке сам перегодя визнав, що Ґеорґе, стверджуючи, мовляв, він, Рільке, зарано почав публікуватися, «дуже і дуже» мав рацію. Можливо, в ньому було щось від розтікання жіночої душі нескінченними східними просторами, так що він ледь уберігся від остаточної розпливчастости. Але ось починається «творчість»: «Часослов». Поет бачив у ньому своєрідну прелюдію себе самого обіч від свого тодішнього буття і писання, і це справді так — не лише прекрасні і глибокі вірші, а тон, там уперше залунав тон, що пронизує всю подальшу творчість поета. Там висловлюється глибоко особисте, індивідуальне ставлення до Бога — нехай у незліченних іпостасях і нескінченних варіаціях голосів.
Якщо спробувати схопити історію сучасної лірики, починаючи від Маларме, одним реченням, воно найпевніше звучатиме так: подолання риторично-прозового елементу в поезії. Риторика — також мистецтво, мистецька композиція мовлення й арґументації, до того ж існує традиційна єдність риторики та поетики. Водночас цілковитої самобутности мистецтво поетичного слова досягає щойно в poОsie pure, звільняючись від необхідности поєднання предметного, тематичного, однак залишаючись «словом», цебто висловом. Втім, Рільке ніколи сліпо не сповідував ідеалу poОsie pure. Йому властивий риторичний і особливо майже повчальний елемент — пригадаймо численні розрідження в його пізній творчості, які нам тепер видаються зайвими, якщо взагалі не завадними. Тематичність пізніх віршів — суцільні натяки, які розчиняються в медитації — зате в «Часослові» та в деяких інших віршах з його раннього періоду медитація відіграє звичну роль. Так, «Часослов» торує шлях від златоустости до стриманости і строгости.
Найважливішим кроком від перших спроб до майбутніх успіхів став роман «Нотатки Мальте Ляурідс Бріґґе». Після Ніцше найкраща, найбагатша, найглибша з-поміж відомої мені німецької прози, пронизана надзвичайно ясним ритмом і мовби огорнена проглядною темрявою, над якою опалове мерехтіння страждучої пам’яті, — роман, який майже не знає аналогів, адже його романність розчиняється у замкненому просторі позачасової актуальности спогаду. Я б назвав його сурмою революції, яка покликала новий світ роману пам’яті, я б поставив його біля Пруста, Джойса, Бекета, якби у цих тихих рядках німецької прози пролунав тон парадигматичности, вимоги, жадання. Іноді відчувається близькість Германа Банґа і, звичайно, Єнса Петера Якобсена, на якого вказував сам Рільке. Маємо роман, «текст» якого вкладено в уста героя, якого годі вважати властивим оповідачем. Відтак роман залишається оповіддю, яку оповідає оповідач. Не переваги літературної підприємливости чи поетичної вправности, а відчайдушність ставить роман попереду всієї творчости Рільке. Великі страждання і безпомічний плач, ошляхетнені відкиданням утіхи, вводять новий тон чоловічої міцности в жіночу чуттєвість поетичної творчости. Перед нами процес формування одного з найбільших поетів світу, який відважився йти до останньої межі і там зупинився. Завдяки темрявному мерехтінню, яке поширював навколо себе Мальте, окремі речі з «Нових віршів» спромоглися на подібну визначеність і міць, нагадуючи обітницю усе витримати.
Проте щойно після нескінченних спроб і страждань, після майже десятирічної мовчанки, з’явилися «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея», а з ними — рятунок, успіх, багатий урожай посеред зими 1922 року. Відтоді ніхто вже не наважиться поставити під сумнів існування неперервної лінії у цій творчості, що вела від розтікання нескінченними просторами до стислої інтенсивности тамованого крику. Вимальовується настирлива послідовність. Її відчував сам поет, назвавши згодом «Життя Марії», останній цикл віршів, виданих перед «Дуїнськими елегіями», самоповтором. Про закінчення праці над елегіями поет сповіщав своїм друзям: «Звершилося».
Сьогодні неможливо не помітити внутрішньої закономірности постання елегій. Здається, нарешті все опинилося на заздалегідь визначених місцях. Мовляв, здійснився план. Певним чином це справді так: перші чотири елегії і перші рядки теперішньої Десятої елегії вкупі з пізніше викиненим продовженням виникли вже 1912/13 року. Мету, так би мовити, поставлено, і десять років, що залишалися для її досягення, поет перебував у неприторенному шуканні, яке то гальмувала, то збивала на манівці несприятливість доби і внутрішня протидія. Не варто надто дослівно сприймати зворушливі повідомлення про бурхливі успіхи в лютому 1922 року, які подибуємо в численних, майже однакових за змістом листах поета. Це шалене піднесення говорило про завершення праці, про урожай після тривалого плекання, про зненацька вибухлий внутрішній стрим одночасно з притлумленням, відкиданням, виокремленням всього, що не пасувало. Ось справжній смисл процесів, зображених у листах, а бажання Рільке додати до вже готових елегій другу частину з назвою «Фраґменти» лише підтверджує цей смисл — це була спроба компромісу з самим собою, від якої поет врешті-решт відмовився, усвідомивши почасти самотужки, почасти за допомогою перших читачів «самодостатність» наявних десяти елегій.
Ми можемо докладніше зупинитися на цих ворохобних тижнях, коли відбулося звершення. Спочатку Рільке обрав тільки сім елегій і щойно протягом наступних днів додав три, яких бракувало. Чи аж тоді з’явилася Десята? Важко уявити, щоб якась інша елегія, крім цієї, початої 1912 року, могла завершити ряд. Ми бачимо всю недосконалість первинної кінцівки, бачимо, як уривки й ескізи, над якими працював Рільке, чекали на приєднання до того, що саме викристалізовувалося.
Ще більше дивує заміна П’ятої елегії, яку Рільке здійснив незадовго перед тим, як відіслав рукопис Кіпенберґові, власникові видавництва «Інзель», що остаточно підтверджує довільний характер цієї завершальної бурі. Поетові вдалася протягом однієї «буремної ночі», як він сам пише, елегія мандрівників — не так внаслідок раптового надхнення, як на основі шліфування і сполучання наявних шматків в одну переконливу цілість, що називається віршем. Багато що у цьому процесі народження «Дуїнських елегій» ми можемо зрозуміти на прикладі іншого вірша — колишньої П’ятої елегії, яку ми знаходимо серед «Пізніх віршів»: