Все це ми знайдемо в її віршах, але ми знайдемо більше. Повернення — то не лише ризикований і сміливий вчинок людини, яка пішла на вигнання. Підсумок такої долі — то не лише сума втрат і розлук, далечини і чужини, мандрівок, дружби, кохання і так далі: кожний може продовжити ряд на власний розсуд. Перед нами вірші. Вони мовлять про нас усіх. Ми всі знаємо чи мусимо спізнати, що таке повернення. Спізнаючи те, що знаємо, ми стріваємо у цих віршах себе самих.
Вірші Гільде Домін пропонують нове розуміння поезії. Хто вслід за авторкою збагне, що таке повернення, раптом зрозуміє, що поезія — це завжди повернення, повернення до мови. В цьому подвійна символічність її поетичного вислову.
Що таке повернення? Повернутися означає не просто знову опинитися тут. Повернення — двоїста розлука. Поверненець після тривалих поневірянь мусить відмовитися від того, ким він починав ставати. Спробуймо вслухатися в ці рядки:
Коли починаєш таке відчувати, знаючи, що маєш знову щось покидати, тоді наново переживаєш усе, що колись уже раз покинув. Повернення — двоїстий подарунок. Ми не отримуємо назад нашої втрати, навпаки, втрачаємо вдруге. Який тоді набуток? Повернення дарує впізнавання і жах невпізнанности.
Справа не лишень у тому, що все змінилося, а передусім у тому, що змінилися ми. Вороття немає. Зненацька ми розуміємо незвичну долю безбатьківщинця.
І не тільки його. На кожного чекає здивування і годі сподіватися на легке розуміння. Оскільки так всюди і завжди, повернення ніколи не означає чистого набутку. Мало того: воно означає нову розлуку — третю розлуку. Бо щойно тепер те, з чим ми колись були змушені розлучитися, відходить остаточно, і повернення насправді нічого не повертає.
Це однак не означає, буцім повернення — саме розчарування. Повернення — то пізнання. А кожне пізнання — розлука. Втім, те, що зріє в розлуці, також пізнання. Минає час. Звикаємо. Зникає методичність у намаганні досягти мети. Багато що обростає мріями, і цілком несподіваним видається те, куди повертаємося. Мій улюблений вірш каже більше, ніж про саме мріяння:
Повернення стає наверненням думок. Адже не можемо ми десь на шляху скараскатися вигнання, з якого повертаємося.
Ціле життя блукаємо пустелею знавки, що ніколи не стрінемо життєдайної оази, де все щасливо закінчилося б. Поетка відкриває нам свою найособистішу поставу:
І все-таки слухачка чує «Пісні надхнення». Звідки вони лунають?
Поетичний досвід переходить у загальнолюдський досвід, у наш досвід: досвід слова. Звичайно, на початку видається, буцім щедрий досвід поета промовляє від кожного з нас.
Наш тягар тримає дужа літера. Слово каже саме за себе — й одночасно яке непевне воно, слово.
Слово, що не йде під воду, — то неймовірне щастя появи вірша. Він затримує плинне, і мандрівка слова досягає мети.
Згадаймо квітку вуст — так Гьольдерлін називає рідну мову, мову поета. Враз ми збагаємо, чому поет мовить про і від усіх нас. Ставлення поета до мови — це наше повернення до мови, розлука й пізнання воднораз. Насправді слова ніколи не тотожні. Поет завжди намагається вийти за межі узуальности. Вірш народжується зі спроби вимовити невимовне. Самобутнє. Через самобутнє він повертається до спільноти. Не тільки в тому розумінні, що поета приймає мова, якою розмовляють всі. А й у тому, що ми вкупі з ним переживаємо розлуки і пізнання, що ми самі знову й знову намагаємося вийти за межі узуальности — ми називаємо це мисленням, — щоб повернувшись, застати зміни. Тільки наші власні намагання дозволяють розуміти поета.
Вірш здужав би. Те, що випадає на долю, стає вразливим. Це вже не знайоме та знане. Водночас не можна сказати, ніби воно чуже, ні, воно просто дивним робом не знайоме. У віршах Гільде Домін дитинство набуває нової актуальности.